Західноєвропейський романтизм і польська література першої половини ХІХ століття

  • Государственное издательство художественной литературы
  • Виктор Максимович Жирмунский

  • Скачать 209.12 Kb.


    Дата23.09.2017
    Размер209.12 Kb.
    Типкурсовая работа

    Скачать 209.12 Kb.

    ВСТУП

    Появу романтизму наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ століття більшість дослідників називають романтичною революцією в художній культурі людства. Адже романтизм виступає як одне з найцікавіших, а також найскладніших явищ в історії духовної культури людства. Романтики докорінно змінили ставлення до оточуючого світу, до мистецтва, до творця та його ролі в суспільстві, а головне те, що вони висунули принципово новий погляд на особистість та її проблеми. Вони відмовились від уявлення про незмінні якості і постійну залежність людини від Бога та суспільних обставин, побачили в ній безмежність проявів внутрішнього світу, небачені можливості для самовдосконалення та саморозвитку, одухотворення дійсності.

    Найпоширеніший тип романтичного героя у різних національних модифікаціях отримав назву «байронічний» герой. Даний образ увійшов не лише в літературні простори, а й у реальне життя і став своєрідним виміром духовного життя особистості в складні, переломні етапи розвитку суспільства. Його творцем виступив один із найталановитіших поетів англійської романтичної літератури початку ХІХ ст. - Джордж Ноель Гордон Байрон, з ім'ям якого пов'язують виникнення такої течії у літературознавстві як байронізм.

    Байронізм - це яскраве й напрочуд складне історико-літературне явище, яке охоплює не тільки ореол особистості та творчості Джорджа Гордона Байрона, але й цілий комплекс тем, мотивів, образів, поетикальних рішень, що виявилися не лише в англійській літературі, а й в інших літературах.

    лорд Го́рдон Ба́йрон, с 1822 года - Ноэл-Байрон, с 1798 года - 6-й барон Байрон (англ. George Gordon Byron (Noel), 6th Baron Byron; 22 января 1788 года, Лондон - 19 апреля 1824 года, Миссолунги, Османская Греция), обычно именуемый просто лорд Байрон (Lord Byron) - английский поэт-романтик, покоривший воображение всей Европы своим «мрачным эгоизмом».
    Захоплення поезією Дж. Г. Байрона, поширення в європейській культурі початку XIX століття його ідей та естетичних принципів стало одним із чинників формування національних варіантів романтизму. Вплив байронізму на слов'янські літератури був як безпосереднім (від англійської літератури до іншої літератури), так і опосередкованим (через посередництво інших літератур).

    Специфічним чином переломлюючись через соціокультурне життя Польщі кінця XVIII - початку ХІХ ст., байронізм (втім як і романтизм загалом) набув тут особливих ознак, що відобразились у його філософії із спіритуалістичним відтінком. Польські мислителі-месіаністи, поети, митці Ю.Голуховський, Ю.Кремер, К.Лібельт, Б.Трентовський, А.Цешковський, А.Міцкевич, Ю.Словацький, З.Красінський, Е.Тов'янський розробляли власні літературно-філософські вчення, перебуваючи в еміграції. Проте своєму поширенню в Польщі романтизм завдячував саме творчості поетів-пророків А.Міцкевича та Ю.Словацького.

    Проблемне поле польського романтизму - свобода, відповідальність, сенс існування, збереження цілісності та ідентичності “Я”, уникнення деперсоналізації і нівелювання особи, збереження духовного світу - є суголосним інтелектуальним пошукам сьогодення. Дослідження проблеми визначної особистості як рушія соціальних та політичних змін у суспільстві, що є однією із основних у творчій спадщині польських поетів-романтиків, на сьогодні залишається актуальним, однак мало розробленим питанням літературознавства. В сучасних умовах тотальної глобалізації життя актуалізується проблема збереження національної ідентичності, якою в свій час переймалися і представники романтичного напряму. Саме тому обґрунтовані мислителями польського романтизму на початку ХІХ ст. ідеї потребують сучасного переосмислення та інтерпретації.

    Актуальність нашої роботи полягає у потребі цілісного, системного аналізу явища польського романтизму, що виникає на ґрунті розвитку англійського романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища у європейській літературі, та необхідності аналізу впливу байронізму на польську літературу. Адже сьогодні детального дослідження цієї проблеми в літературознавстві не існує.

    Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

    Дипломну роботу виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри світової літератури і культури імені проф. О. Мішукова Херсонського державного університету в рамках комплексної наукової теми «Літературний процес в історико-культурному контексті».

    Метою роботи є розкриття основних засад впливу західноєвропейського романтизму на польську літературу першої половини ХІХ ст., виявлення особливостей національно-авторської рецепції художньо-естетичного досвіду доби у творах А. Міцкевича та Ю.Словацького.

    Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

    1) проаналізувати тенденції розвитку романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища;

    2) висвітлити творчість романтика Джорджа Байрона як фундатора течії байронізму в літературі;

    3) схарактеризувати байронізм як складне історико-літературне явище;

    4) розкрити своєрідність польського романтизму та його основних особливостей;

    5) дослідити виявлення байронізму у “Кримських сонетах” А.Міцкевич;

    6) описати ознаки байронічного героя в поемах А.Міцкевича “Гражина”, “Конрад Валленрод”, “Пан Тадеуш”;

    7) визначити самобутність художньої системи Ю.Словацького та романтико-байронічні особливості драми Ю.Словацького “Кордіан” та поеми “Балладина”.

    Об'єктом дослідження є твори А.Міцкевича (“Кримські сонети”, Гражина”, “Конрад Валленрод”, “Пан Тадеуш”, “Дзяди” тощо) та Ю.Словацького (“Кордіан”, “Балладина”, “Лямбро”, “Ангеллі”, “Поема П'яста”, “Дантишка”, “Лілля Венеда”, “Беньовський”, “Ксьондз Марек” “Срібний сон Саломеї”, “Фантазій” тощо).

    Предметом роботи є процеси формування та прояву романтизму в польській літературі (зокрема у творах А.Міцкевича та Ю.Словацького) в контексті тогочасних історичних надбань.

    Специфіка досліджуваного об'єкту та мета даної роботи зумовили використання таких літературознавчих методів: історико-функціонального, проблемно-тематичного, системного методу традиційного літературного аналізу тексту, біографічного, контекстуаль-ного та описового.

    Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці таких українських і зарубіжних дослідників, літературознавців, як: М.Алексєєв, І.Гливенко, А.Дмитрієв, В.Жирмунський, Д.Затонський, Е.Клименко, О.Ковальова, О.Краглик та ін.

    У зарубіжній та вітчизняній літературі існує чимала кількість досліджень романтизму, які містять накопичений цінний матеріал, що виступає теоретичною основою роботи. Найбільш загальним проблемам романтизму присвячені праці М.Алєксєєва, А.Виноградова, І.Гливенко, А.Дмітрієва, Е.Клименко, О.Ковальова, Д.Наливайко, І.Неупокоєвої, О.Ніколенко, Т.Руденко та ін.

    Романтичні поеми Дж.Байрона, А.Міцкевича, Ю.Словацького стали предметом наукових розвідок (в аспекті розкриття проблематики, особливостей персонажної системи, романтичних художньо-образних засобі) у А.Виноградова, М.Гольберг, І.Горського, М.Дерналовича, Н.Дьяконової, О.Єлістратової, М.Живова, Ю.Кагарлицького, С.Левінської, Ю.Масьлянки, Н.Михальської, Р.Радишевського, Б.Реізова, С.Треугутта, М.Урнова, І.Франка та ін.

    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дослідженні зроблено спробу здійснити аналіз західноєвропейського романтизму в цілому, і байронізму зокрема, на польський романтизм, що підтверджують багаточисленні мотиви, образи та сюжетно-композиційні особливості поетичних творів А.Міцкевича та Ю.Словацького (в т.ч. - «Кордіана», «Балладини» останнього).

    Практичне значення роботи полягає у можливості залучення теоретичних положень та висновків роботи для подальших досліджень даної проблематики. Матеріали дослідження можуть бути використані для викладання нормативних курсів із зарубіжної літератури, створення програмних курсів з польської та слов'янської літератури, у написанні навчальних посібників для студентів вищих навчальних закладів, наукових статей з даної тематики, присвячених вивченню творчості Дж.Байрона, А.Міцкевича, Ю.Словацького. Матеріал дослідження можуть використати вчителі зарубіжної літератури для підготовки до уроку, факультативу або заняття літературного гуртка.

    Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорено й схвалено на засіданнях науково-методичного семінару «Науково-методичні основи роботи з обдарованою молоддю» (грудень, 2013; січень, 2014) та на засіданні кафедри світової літератури та культури імені проф. О. Мішукова Херсонського державного університету (квітень, 2014). За темою роботи опубліковано статтю у науковому збірнику «Магістерські студії» (Херсон, 2014).

    Структура дипломної роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (83 найменування). Основний текст - 86 сторінок, загальний обсяг - 93 сторінки.

    РОЗДІЛ 1. РОМАНТИЗМ У СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІЙ РЕЦЕПЦІЇ

    1.1 Тенденції розвитку романтизму початку ХІХ ст. як літературно-естетичного явища

    Появу романтизму наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ століття більшість дослідників називають романтичною революцією в художній культурі людства. Адже романтизм виступає як одне з найцікавіших, а також найскладніших явищ в історії духовної культури людства.

    Романтики докорінно змінили ставлення до оточуючого світу, до мистецтва, до творця та його ролі в суспільстві, а головне те, що вони висунули принципово новий погляд на особистість та її проблеми. Вони відмовились від уявлення про незмінні якості і постійну залежність людини від Бога та суспільних обставин, побачили в ній безмежність проявів внутрішнього світу, небачені можливості для самовдосконалення та саморозвитку, одухотворення дійсності [62, с. 65].

    Людина для романтиків є найбільшою таємницею, поєднанням різнорідних начал, у протиборстві яких відбувається становлення і розвиток особистості. Романтики першими поглянули на людину крізь призму її прихованих бажань, мрій, прагнень та ідеалів. Зміна ракурсу зображення зумовила зміну всієї поетики.

    Крім об'єктивного світу в романтичних творах з'явився суб'єктивний, ідеальний світ героя, що сприймає дійсність відповідно до своєї системи цінностей. Прагнення відкрити вічну таємницю світу й людини вплинуло на розвиток символіки романтизму, адже символ відкривав таємний шлях до світу вічних ідей та образів [51, с. 64]. Символ допомагав митцям розкрити нескінченність проявів людської натури, злети та поривання її духу, можливість різних тлумачень тексту. Тому й досі романтизм вважають до кінця не розгаданим, бо він, розповідаючи про людину й всесвіт, сам є величезною таємницею для кожного, хто пізнає його прекрасний і драматичний світ.

    Як слушно зауважує Т.Руденко, романтизм - це саме та література, до якої ми повертаємося протягом усього життя, яка дає нам справжню насолоду, надихає на високі почуття. В той же час літературні твори романтиків є надзвичайно складними для розуміння, мають глибоко прихований філософський зміст, який нелегко піддається інтерпретації [62, с. 66]. Відмовившись від колишніх правил і канонів, романтизм проголосив один єдиний закон митця, який визначив вільний політ фантазії, його творчу незалежність і силу уяви, здатну творити нові світи і проникати в небачені глибини дійсності та внутрішній світ особистості. Романтики змусили суспільство дивитися на світ іншими очима. Більше того, вони прагнули впливати на світ за допомогою різних засобів мистецтва.

    Людина постає найбільшою цінністю для романтиків і романтичної естетики, вона є осередком великої душевної боротьби, яку представники цього напряму вперше явили світу. Людина як міра й критерій оцінки дійсності стала осмислюватися з точки зору проблем особистості, її духовної реалізації [50, с. 21].

    Романтизм визначається своєю самобутньою художньою системою. Романтики спростували будь-які закони в мистецтві, у тому числі правило трьох єдностей (місця, дії та часу), що панувало в класицизмі, а також жанрову ієрархію, статичність характерів, домінування якоїсь однієї риси у зображеннях людей, регламентацію мови тощо. Вони висунули ідею абсолютної свободи митця, його творчої волі й незалежності від всіляких обставин [34, с. 18]. Водночас замість однозначних і статичних образів класицизму вони ввели в мистецтво нового героя, а саме духовно багату особистість, що відзначається нескінченністю проявів свого внутрішнього світу, здатністю до саморозвитку, самозаглиблення, самооцінки й самовдосконалення.

    Романтизм охопив різні галузі культури: літературу, музику, живопис, театр. Як напрям і метод європейського літературного процесу найбільшого розвитку романтизм набув в 20-30-их рр. ХІХ століття. Сам термін походить від слова «роман» («романами» в XVII ст. називали твори, написані на романських мовах: французькою, італійською та ін., а пізніше так називалося все таємниче і чудесне); а як метод виникає в стані опозиції до класицизму і норм академічного мистецтва [1, c. 42].

    У літературі поняття романтизму пов'язане з іменами Й.Гете, Ф.Шлегеля, Ф.Новаліса, Л.Тіка, Ф.Гельдерліна, Е.Гофмана, В.Скотта, В.Вордсворта, Дж.Байрона, П.Шеллі, С.Кольріджа, А.Ламартіна, А.Мюссе, В.Гюго, Д.Купера, Е.По та ін. Яскравими представниками романтизму в російській літературі були - В.Жуковський, ранній О.Пушкін, ранній М.Гоголь, М.Лермонтов та інші. За словами Ф. В. Гегеля, вони піднесли «буяння людського духу», котрий відчув себе, як ніколи, розкутим у своїх почуттях і бажаннях. Абсолютний дух Ф.В. Гегеля, як підкреслив О.С. Дмітрієв, є «вищим ступенем розвитку абсолютної ідеї, що має три стадії самопізнання: в мистецтві, релігії і філософії» [13, с. 39].

    В Англії романтичні тенденції проявилися ще у ХVІІІ ст. Перший етап англійського романтизму (1793-1812) пов'язаний з діяльністю «Озерної школи». До неї входили В.Вордсворт (1770-1850 рр.), С.Кольрідж (1772-1834), Р.Сауті (1774-1843). Вони жили в краю озер, тому їх стали називати лейкістами (від англ. Lake - озеро) [4, c. 160].

    Всі три поети в молодості підтримували Велику Французьку революцію. Але вже в 1794 р. вони відходять від цих позицій. В.Вордсворта і С.Кольріджа об'єднувало розчарування у революції. В цих умовах вони створили збірник «Ліричні балади» (1798 р.). Успіх цієї збірки поклав початок англійського романтизму як літературного напряму. Передмова В.Вордсворта до другого видання «Ліричних балад» (1800 р.) стала маніфестом англійського романтизму.

    Його другий етап охоплює 1812-1832 рр. (від виходу в світ I і II пісень «Паломництва Чайльд-Гарольда» Дж.Байрона до смерті В.Скотта). Основні досягнення цього періоду пов'язані з іменами Дж.Байрона, П.Шеллі, В.Скотта, Д.Кітса. У поемі Дж.Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» прозвучала думка про свободу для всіх народів, стверджувалося не тільки право, але й обов'язок кожного народу боротися за незалежність і свободу від тиранії. Вперше був створений романтичний тип характеру, що отримав назву «байронічний» герой [29, c. 14]. Друге чудове досягнення цього періоду - виникнення жанру історичного роману, творцем якого був В.Скотт.

    Романтики займали різні громадські та політичні позиції в суспільстві. Хоча вони мали різні погляди на буржуазну революцію, їхні романтичні твори набували стійких рис [6, c. 21].

    Розчарування в сучасності породжувало у романтиків особливий інтерес до минулого, до патріархальної старовини. Багатьом романтикам було властиве уявлення, що мальовнича екзотика країн півдня і сходу - Італії, Іспанії, Греції, Туреччини - є поетичним контрастом нудній буржуазній повсякденності. У цих країнах, тоді ще мало порушених цивілізацією, романтики шукали яскраві, сильні характери та самобутній, барвистий життєвий уклад. Всі вони виходили від заперечення Просвітництва і раціоналістичних канонів класицизму, які сковували творчу ініціативу художника.

    Ми погоджуємося з думкою дослідника Т.Руденка про те, що романтизм починався з великих жанрових форм: роману й повісті, але дуже швидко став опановувати й ліричні жанри. І це не випадково, адже лірична поезія за самою своєю природою призначена для суб'єктивного відображення життя особистості. Вона відзначається особливою емоційністю та експресивністю зображальних засобів, неповторним ліризмом [62, с. 66]. Тому, розкриваючи духовні проблеми людини, а через них і всього людства, романтики використовували різні ліричні жанри (елегія, балада, пісня, романс, лірика інтимна, філософська, пейзажна тощо), хоча це й не виключало застосування інших літературних форм (історичний роман, драматична поема, літературна казка, психологічна повість). Однак лірика була головною в романтизмі, бо її природа якнайкраще відповідала завданню цього напряму, що полягало в розкритті багатства духовного світу особистості та її внутрішньої нескінченності.

    В епоху романтизму поезія справді посіла центральне місце в літературі. Властивими їй засобами вона довірливо й задушевно розповідала про пошуки сенсу буття людиною, нагадувала про високе призначення особистості, прагнула проникнути в таємниці навколишнього світу. Людський дух знайшов у ліриці художню сферу для свого життя, злетів і поривань. Він проникав тут вільний і недосяжний, у безмежних просторах мрій, ідеалів, природи. Романтизм викликав до життя лірику, актуалізував її жанри, а лірика у свою чергу, стала голосом романтизму його духом і світовідчуттям настільки, що навіть не ліричні жанри наскрізь

    пронизані ліризмом, особливою «поезією духу» Ф.В. Шеллінга [55, c. 38].

    У своїй уяві романтики перетворювали непривабливу дійсність або ж ішли в світ своїх переживань. Розрив між мрією і дійсністю, протиставлення прекрасного вимислу об'єктивній реальності лежали в основі всього романтичного руху. Романтизм вперше ставить проблему -сутності мистецтва. Художник-тлумач мови природи, посередник між світом духу і людьми. Однак романтизм не був однорідним: його ідейний розвиток йшов у різних напрямках [59, c. 53]. Серед романтиків були реакційно налаштовані письменники, прихильники старого режиму, які оспівували феодальну монархію і християнство. З іншого боку, романтики з прогресивним світоглядом висловлювали демократичний протест проти феодального і всякого гніту, втілювали революційний порив народу до кращого майбутнього.

    Для романтизму характерне переконання, що не логіка і знання, а інтуїція і уява відкривають таємниці життя. Привабливі риси романтизму мають і зворотній бік. Художник перетворюється на істоту вищого порядку, яку «звичайні» люди не можуть зрозуміти і оцінити («геній і натовп», «поет і чернь» і т.д.). Порив до ідеалу, деколи ілюзорного або недосяжного, обертається неприйняттям у повсякденному житті. Звідси так звана "романтична іронія" по відношенню до буденної дійсності, яку обиватель сприймає серйозно. Звідси і внутрішня роздвоєність романтика, змушеного жити в двох несумісних світах ідеалу і реальності.

    Таким чином, вважаємо, що саме з романтизму починає з'являтися справжній психологізм. Основною задачею романтизму було зображення внутрішнього світу, щиросердечного життя духовно багатої особистості, що відзначається нескінченністю проявів свого внутрішнього світу, здатністю до саморозвитку, самозаглиблення, самооцінки й само-вдосконалення. Центральною ідеєю романтизму стала ідея абсолютної свободи митця, його творчої волі й незалежності від всіляких обставин.

    1.2 Світоглядно-естетичні засади байронізму

    Байронізм - це яскраве й напрочуд складне історико-літературне явище, яке охоплює не тільки ореол особистості та творчості Джорджа Гордона Байрона, але й цілий комплекс тем, мотивів, образів, поетикальних рішень, що виявилися не лише в англійській літературі, а й в інших літературах. Захоплення поезією Дж. Г. Байрона, поширення в європейській культурі початку XIX століття його ідей та естетичних принципів стало одним із чинників формування національних варіантів романтизму. Вплив байронізму на слов'янські літератури був як безпосереднім (від англійської літератури до іншої літератури), так і опосередкованим (через посередництво інших літератур).

    Байронізм - особливий понаднаціональний тип художнього світовідчуття, що набув відповідного втілення в системі жанрово-стильових рішень (формул) як один із найяскравіших проявів романтизму. В межах романтичної художньої системи байронізм був своєрідним типом митецького бунту, який закономірно виник у Європі на початку XIX ст., отримав назву від прізвища англійського поета Дж. Г.Байрона, то його літературна і життєва позиція, чільні риси творчості були яскравим виразом основних ознак байронізму, а саме: “світової туги”, індивідуалізму, титанізму, пошуку яскравих, сильних особистостей в історії та літературі, бунтарства, життєвого епатажу, захисту свободи народів і кожної особистості окремо та ін. [60, c. 98].

    Дж.Байрон відчув, підхопив та персоніфікував той дух, що вже витав у повітрі. Поет звільнив ту величезну енергію, що почала назрівати ще у творчості Дж.Мільтона та інших митців і обов'язково мала вилитися в повному обсязі. В цьому, як і в силі поетичного хисту Байрона, громадянській позиції та особистих рисах характеру, криються причини того, що його творчість мала чи не найбільший в історії літератури резонанс в Європі. Ця творчість була нерозривно зв'язана з поширенням в європейській літературірі ідей байронізму [36, c. 18].

    Але треба відзначити, що певні риси байронізму, елементи байронічного світосприйняття почали проявлятися в літературі ще до Байрона, наприклад, у творчості Ф.Р. де Шатобріана, хоча як особистість він мав з Байроном багато в чому протилежні риси характеру. Ф.Шатобріан, як і Дж.Байрон, подорожував по Сходу (тяжіння до східних і взагалі екзотичних сюжетів було властиве романтизмові назагал). Вони мали спільні ідеї.

    У “Рене” Ф.Шатобріана є багато ознак, що споріднюють його як з “Чайльд Гарольдом”, так і з “Манфредом”: ставлення до природи як до втілення свободи, подиху вільного життя, мотив втечі від людей, пошук “самозабуття” та ін. Всі ці елементи також складають багатогранну структурну основу байронізму. Він був певною мірою аморальним світосприйняттям, оскільки виходив за межі традиційної моралі того часу, без конфлікту з якою не можливо було домогтися справжньої людської свободи [50, с. 16].

    Протягом майже усієї І-ої половини XIX ст. байронізм мав вплив на більшість європейських літераторів: на А. де Мюссе, А. де Віньї та А.М.Д. де Ламартіна у Франції. Й.В.Гете та Г.Гайне в Німеччині, Дж.Леопарді та Уго Фосколо в Італії, А.Міцкевича та Ю.Словацького в Польщі, О.Пушкіна та М.Лєрмонтова в Росії, Т.Шевченка та Є.Гребінки в Україні.

    Це був особливий романтичний умонастрій, який був пов'язаний з крахом традиційної класицистичної культури та формуванням амбівалентного ставлення до християнства. Поштовхом до його виникнення і розвитку були також політичні та культурні зміни в Європі. Презирливе ставлення до людини, до її розуму та свободи в деяких літераторів початку XIX ст. (Л.Бональд, Ж. де Местр), неприйняття раціоналізму та скептицизму, спірітуалізація філософії (Й.Г.Фіхте, Ф.В.Шеллінг), створення “Священного Союзу” між європейськими державами з метою захисту монархічної влади, а також багато інших явищ не могли не спричинити ліберальної опозиції, яка залишилась вірною ідеям Просвітництва [60, c. 98].

    Значну роль у формуванні байронізму відіграла літературно-філософська спадщина Ж.Ж.Руссо, пророка майбутнього романтизму, який створив потрійний культ особистості, почуття та природи у своїй життєвій філософії та заклав перший камінь відродження дійсно релігійних почуттів у суспільстві.

    Баронізм, і насамперед творчість самого Байрона, з його любов'ю до всіх націй і захистом індивідуальності та органічною суперечливістю як доказом людської природності, багато в чому збігається з філософією Руссо [50, с. 37]. Творчість обох митців характеризується глибокою людяністю, а також стихійною релігійністю, яка не припускала ніякого догматизму. Від Руссо бере початок і така характерна риса байронізму, як поривання митця до просторової та часової свободи, що її яскравими образами були море, степ, гори - ті «вільні стихії», що були оспівані, крім Дж.Байрона, також О.Пушкіним, М.Гоголем, М.Лєрмонтовим, А.Міцкевичем, Ю.Словацьким І.Срезневським, Є.Гребінкою, Дж.Леопарді, Ф.Шатобріаном [60, c. 99].

    Формування байронічного умонастрою відбувалося також завдяки творчості інших митців. Можна сказати, що байронізм як особлива ідейна-стильова тенденція в європейській культурі поєднав в собі чуттєве серце Руссо з саркастичним вольтер'янством. Поети та прозаїки, що в їх творчості відображено риси байронізму, були впевненими - і в цьому полягала естетика цього типу художнього світовідчуття - в силі людської волі, думки, почуття, в здатності людини зберегти любов до ближнього, у красі як природи взагалі, так і людської природи зокрема, а також у руйнівній силі суспільства, яке пригнічує цю красу [27, c. 8].

    Тому можемо стверджувати, що байронічний герой - це передусім сильна, яскрава, але самотня особистість. Такими особистостями були і сам Байрон, і його багато в чому автобіографічні герої - Чайльд Гарольд, Лара, Корсар, Прометей, Каїн. Ці риси помітні також у героїв Й.Гете (Фауст, Вертер), А.Міцкевича (Конрад), О.Пушкіна (Онегін, Алеко); М.Лєрмонтова (Печорін, Мцирі).

    Так само, як і Дж.Байрон, багато письменників звертаються до образів дійсно сильних особистостей, наприклад, до Мазепи, образ якого був втілений, крім Дж.Байрона, у творчості В.Гюго, О.Пушкіна, Ю.Словацького та інших митців. Байронічні риси виявляються у різних національних літературах завдяки рецепції певних художніх форм, наднаціональній сутності байронізму, який стає однаково близьким представникам різних культур, ареалів, а також наявності зустрічних течій, спорідненості душ тих чи інших письменників [32, c. 160].

    Багато їхніх героїв прагнуть простого і вільного життя, відповідно до романтичного ідеалу, вони пориваються до знання, щастя й свободи, героїчно борються за ці блага. У творчості різних письменників відображені, як правило, окремі риси байронізму, що були близькими їм за духом, відповідали їх естетиці.

    Так, на нашу думку, байронізм у творчості В.Гюго проявився перш за все в дусі політичної свободи, в захисті окремої людини, її сили волі (“Ернані”, “Рюї Блаз”). У байронівській поезії (“Пісня для луддитів”) ці мотиви були надзвичай важливими. Байронізм у Стендаля - це насамперед індивідуалізм героїв, хоча Жульєн Сорель в “Червоному і чорному” більш подібний на розбійника Конрада, аніж на Манфреда.

    Головним виразником байронізму у Франції вважається А. де Мюссе, твори якого пройняті меланхолією, розчаруванням. Це особливо відчутно в поемі “Намуна”, що написана під впливом “Дон Жуана” і, якоюсь мірою, 1-ої пісні “Чайльда Гарольда”, а також у “Сповіді сина століття” [60, c. 100].

    Німецька література також знаходилась під впливом байронізму. У “Фаусті”, роботу над яким Й.Гете почав ще до розквіту творчості Байрона, титанічний образ богоборця, що звертається до магії і прагне розкріпачити особистість від рутинних законів суспільного буття, є чудовим втіленням байронічних рис характеру. Фауст як геній, що прагне щастя, волі і пізнання таємниць природи, бунтар, який все ж таки перемагає, - це за своїм духом байронічний герой.

    Багато в чому він скидається на Чайльд Гарольда. Не сприймаючи середньовічної містики та моралі феодального лицарства, Байрон при зображенні героя постійно сперечається з самим собою та повертається до гордого ствердження про суверенітет людського розуму і волі та їх непереможність в боротьбі за свободу [36, c. 34]. Внутрішньо суперечливий і герой трагедії Гете. Це дуже яскрава індивідуальність і дійсно сильна натура.

    Ще подібнішим до Дж.Байрона є Евфоріон, один з персонажів ``Фауста”, якого Гете називає “новим Ікаром”. Зображення цього героя, життя якого було постійною боротьбою, є начебто прямим портретом Байрона. З іншого боку сприймає Байрона Гайне, багато творів якого пройняті настроєм “світової скорботи” і мають спільні риси з творчістю Байрона та письменників з байронічним світосприйняттям, наприклад, “Вальтасар” Г.Гайне - з “Бальтасаром” Дж.Байрона, а гайнівські “Сутінки богів” - з байронівською “Тьмою”.

    Цим настроєм були пройняті також твори німецького філософа Ф.Ніцше, чия життєва позиція багато в чому скидалася на позицію байроністів. Запозичивши в Гайне назву “Сутінки богів”, Ніцше розширює і дещо переосмислює волелюбні ідеї німецького романтика. Байронізм відчутний також у гайнівській сатирі (наприклад, сатира “Німеччина”), яка зазнала впливу таких творів Дж.Байрона, як “Дон Жуан”, “Бронзовий вік” та ін.

    Італієць Дж.Леопарді як письменник “світової скорботи” не зазнав великого впливу Дж.Байрона, але був дуже схожим на нього світоглядом. Подібність спостерігається і між Байроном та англійським поетом А.Теннісоном [60, c. 101]. Таким чином, байронізм у творчості різних європейських митців може з'являтися як завдяки впливові Дж.Байрона, так і без цього впливу.

    Значною мірою байронізм відчутний у творчості румунського поета М.Емінеску: це і настрій “світової скорботи” (вірші “Перевертні”, “Убогість та нудьга”, “Самота” та ін), і великий інтерес до Сходу (“Камарева”, “Єгипет”), і звертання до міфології, фольклору (“Лучаферул”, “Міфологічне”), і байронічна сатира (“Послання”, “Імператор і пролетарій”) [24, c. 44].

    У польській літературі байронізм відбився в творчості як А.Міцкевича, так і поетів української школи (А.Мальчевський, С.Ґошиньський, Ю.Словацький). Байронічні мотиви відчутні в багатьох російських письменників: О.Пушкін, М.Лєрмонтов, І.Козлов та ін. Духом байронізму пройняті поеми О.Пушкіна: “Кавказький бранець”. “Бахчисарайський фонтан”, “Брати-розбійники” та “Цигани”. Позитивні герої поем - “вигнанці”, “злочинці”. Вони сповнені жаги свободи, по-справжньому кохають, маючи при цьому антагоністів, і прагнуть подолати перепони на своєму шляху.

    Певна схожість помітна між цими поемами та “східними поемами” Дж.Байрона “Гяур”, “Парізіна”, “Абідоська наречена”, “Облога Корінфу”. Але не слід перебільшувати вплив байронізму на Пушкіна. Якщо на початку 1820 р. він у захопленні від англійського поета, то вже 1824 р. (коли були написані “Цигани”) пише про “озлобленого Байрона” та його героїв: “Ця одноманітність, цей підкреслений лаконізм, ця безперервна лютість, чи це природно…” [38, с. 109]. Розвінчуючи в “Циганах” егоїзм байронічного героя, поет у “Євгенії Онєґіні” створив багатобічні складні реалістичні характери й заперечував подібність свого роману до творчості Байрона. Згодом О.Герцен писав, що “Євгеній Онєгін” лише зовнішньо подібний до байронівського “Дон Жуана”. Суть цих творів зовсім різна [38, с. 110].

    Значне місце займає байронізм у творчості М.Лєрмонтова. Позаяк він був дуже подібним на Байрона за світосприйняттям, його байронізм заснований на спільності поетичних індивідуальностей. М.Лєрмонтов - справжній байроніст за духом, за характером та поглядом на життя. Особливо це помітно в “Герої нашого часу”, який має багато спільних рис з “Манфредом” та іншими творами Дж.Байрона, а також у поемі “Мцирі”, сюжет якої певною мірою нагадує сюжет 2-ої частини “Гяура” і побудований як сповідь страждальця, що знайшов останній притулок у монастирі [24, c. 20]. (За такою ж моделлю було побудовано поеми “Чернець” І.Козлова, “Кохання у тюрмі” і “Дорошенко” B.Литвинова, що теж зазнали величезного впливу байронізму).

    Легендарні постаті української історії в байронічному дусі були втілені в поемах К.Рилєєва “Богдан Хмельницький”, “Сповідь Наливайка”, “Гайдамак”. В українській літературі риси баронізму наявні в Б.Срезневського, О.Кониського, І.Франка (окрім того, він досліджував творчість Байрона); у поетів-романтиків: В.Забіли (збірка “Співи крізь сльози”), М.Петренка (збірка “Думи та співи”).

    Східна тематика присутня у Лесі Українки: “Кримські спогади”, “Кримські відгуки”, “Раменеіс”, “Весна в Єгипті”. Спільні риси є між байронівським “Дон Жуаном” та “Камінним господарем”, між “Облогою Корінфу” та її “Оргією”. Спільним між Т.Шевченком, Лесею Українкою та іншими митцями, що тяжіли до Байрона, є величезне прагнення свободи, звільнення поневолених народів. Водночас характерною ознакою поезій В.Забіли, М.Петренка та низки інших українських поетів XIX ст. була “світова туга”, мотив втечі від людей, оспівування “вільних стихій” (насамперед неба) тощо.

    Байронізм проявлявся в творах “Волох”, “Палій”, “Козак” Л.Боровиковського, “Бандурист” М.Маркевича, а також у російських віршах Є.Гребінки (“Утешение”, “Недуг” та ін.), де оспівується образ демонічного героя, що кидає виклик усьому світові. Величезною є і українська перекладацька байроніана: О.Веретенченко, C.Голованівський, Д.Загул, М.Кабалюк, Ю.Корецький, П.Куліш, Т.Осьмачка, Д.Паламарчук, М.Рошківський, М.Старицький, Є.Тимченко.

    Таким чином, ми можемо стверджувати, що байронізм - це особлива ідейно-стильова тенденція в європейській літературі, яка характеризується власним типом художнього світовідчуття. Особливими рисами байронізму була впевненість у силі людської волі, думки, почуття, а також індивідуалізм, бунтарство, захист моральних цінностей та свободи особистості.

    1.3 «Байронічний герой» як романтичний персонаж

    байронізм літературний естетичний словацький

    З-поміж інших літературних напрямів романтизм вирізняється яскраво вираженим суб'єктивним началом мистецтва. Романтики заглиблюються у внутрішній світ особистості і, перш за все, у свій власний світ, намагаються передати приховані порухи людської душі.

    Об'єктом романтичної літератури стає не навколишня дійсність як це було, наприклад, у класицизмі, а людина як суб'єкт, неповторна індивідуальність. Почуття і переживання людини у романтиків завжди на першому плані, а якщо вони й зображують реальні явища та події, то роблять це з точки зору особистості, виходячи з її бажань, мрій, прагнень та ідеалів.

    Романтики зробили акцент не на зображенні світу, а на вираженні свого ставлення до нього, до природи, до вічних проблем буття. Тому і герой романтизму принципово відрізняється від героїв попередніх епох. Романтики відкрили нові духовні виміри особистості. Вони поставили її в центр світобудови і показали, що людина є величезним і розмаїтим світом, безмежним у своїх проявах [62, c. 68].

    Романтичний герой переймається глобальними питаннями буття, його хвилює не тільки власне існування, а й життя всього людства. Він бере на себе весь тягар філософських, морально-етичних і суспільно-історичних проблем світу. В цьому плані образ романтичного героя є універсальним, всезагальним, бо в ньому втілено ідеї романтиків про величезні можливості людського духу в пізнанні світу. Романтичний герой пізнає не розумом, а душею, серцем, інтуїцією.

    Тонко відчуваючи атмосферу епохи, він належить їй і водночас зазирає за межі реального - у світ можливого. Образ героя у романтизмі наділений великою творчою силою. Він здатний не тільки осягати дійсне, а й творити у своїй уяві нові світи, де його душа знаходить саму себе.

    Особистісний, внутрішній світ романтичного героя підноситься митцями на високий щабель, навіть вищий за реальну дійсність, бо саме тут відбувається реальне життя людини, тут вона живе і дихає на повни груди, тут у своєму власному світі, вона є, врешті решт, сама собою, вільна й незалежна від будь-яких обставин чи умов [62, c. 68].

    Романтики проголосили свободу і творчий політ фантазії однією з основних умов існування особистості. Без внутрішньої свободи людина не існує, вона не може бути в повній мірі людиною. В тім митці стверджували необхідність волі й у суспільному житті. Прагнення до свободи, духовне звільнення людини й усього людства визначає пафос багатьох творів романтиків. Суспільній залежності, підкоренню обов'язку, що становили зміст класицизму, представники романтичного напряму протиставили абсолютну свободу особистості [62, c. 69].

    Романтичний герой відчуває бурхливі почуття, «світову скорботу», прагнення до досконалості, мріє про ідеал - не випадково символом романтизму стала «синя квітка», пошукам якої присвячує життя один з героїв поета-романтика. Він любить і деколи ідеалізує далеке середньовіччя, природу, в потужних, виняткових проявах якої він бачить відображення його сильних і суперечливих почуттів.

    Дж.Байрон запропонував свою концепцію людської особистості - особистість, яка протистоїть всьому світові знаходить порятунок тільки сама в собі. Письменник надав романтизму особливої дієвості, з'єднавши внутрішнє життя людини з епохою [25, c. 18]. Дж.Байрон створив новий тип героя, який отримав назву "байронічний". З могутньою творчою особистістю Дж.Байрона пов'язане виникнення нової стильової течії в романтизмі.

    «Байронічний» герой - розчарований в цінностях світу, його не робить щасливим ні багатство, ні розваги, ні слава. Основний душевний стан - нудьга. Він незадоволений навколишнім середовищем, не може знайти в ньому місця. Герой не співвідносить своє життя з Батьківщиною, країною, землею, він належить усім [77, c. 104].

    Його душа протестує проти неволі, духовної низості, обмеження існування. Герой прагне полетіти в світ чистих і світлих почуттів, краси природи, але світ жорстокий до нього [36, c. 40]. «Байронічний» герой - самотній і відчужений. Його страждання і почуття - це головний предмет дослідження митця. Герой Дж.Байрона - песиміст і разом з тим егоїст. Він приносить загибель всім, хто його любить. Це грішний ангел, демон, який ніде не знаходить розради, натомість сам страждає від цього. Тому дух бунтарства, рефлексія і подвійність - характерні особливості його психології.

    «Байронічний герой» - образ самобутнього бунтаря, який розчарувався в житті і страждає, людини з тонкою і ніжною душею. «Байронічний» герой мав великий вплив на розвиток європейської літератури [21, c. 30]. Він - герой, який страждає від відчуження, від неможливості змінити своє становище і навколишній світ. Він ідеальний: красивий ззовні і внутрішньо, здійснює вчинки у відповідності зі своїми ідеалами, жертвує собою в ім'я цих ідеалів і людей, суспільства, якому він не потрібен.

    Таким чином, «байронічний» герой - втілення справжніх людських чеснот, незламний борець за справедливість, бунтар проти тогочасної політики, ідеал для цілого покоління. Це борець, світська людина, аристократ, романтик, сатирик; пристрасний и поривчастий, закоханий і разом з тим розчарований, захоплений новими ідеалами, сильний духом, чутливий и вразливий, ідеаліст, який гостро відчуває не тільки власні поразки, але й неприємності життя та всі скорботи світу.

    РОЗДІЛ 2. РОМАНТИЧНА ТРАДИЦІЯ ЯК ПІДГРУНТЯ ТВОРЧОЇ ПРАКТИКИ А.МІЦКЕВИЧА

    2.1 Польський романтизм як національна інтерпретація європейського художньо-естетичного досвіду доби

    Розвиток романтизму в Польщі припав на першу половину XIX ст. - період національно-визвольної боротьби після третього розподілу країни, створення підпільних спілок, зростання національного самоусвідомлення, що проявилося в інтересі до фольклору, до рідної історії. Величезну роль у становленні польського романтизму відіграв західноєвропейський і російський романтизм.

    1822-1830 рр. стали часом становлення й утвердження романтизму в польській літературі. Його вплив поширювався в міру зростання революційних настроїв у суспільстві, загострення протиріч, що призвели до повстання 1830 р. Першість романтизму як провідного напряму польської літератури І пол. XIX ст. була обумовлена його бунтарським змістом.

    Романтизм став виразником намірів до відродження країни, знаменням кількох національних повстань. Етапи його розвитку збігалися з етапами визвольного руху, визначені національними повстаннями 1830-1831, 1846-1848, 1863-1864 рр. Визвольний рух був в основному шляхетським, він не набув всенародного характеру, і це не могло не накласти на польський романтизм свого відбитку [43, с. 127].

    «Балади і романси» А.Міцкевича, які ввійшли в І том його «Віршів» (1822), стали етапом в історії польського романтизму, відкривши початок напряму. А передмову до книги сучасники сприйняли як маніфест польського романтизму. Протягом першого десятиліття романтизм, який визрівав у літературній боротьбі з класицизмом, багато в чому пов'язаний із традиціями просвітителівв і сентименталістів. Елементи нового методу проникали перш за все в літературну баладу. Цей жанр давав можливість широкого використання сюжетів, мотивів, образів польського фольклору і відтворення, хоч і частково - польського, литовського, білоруського і українського світосприймання, підкреслюючи глибинне національне самоусвідомлення і свободолюбство.

    Іншим улюбленим жанром цього періоду стала поема, польською - поетична повість, яка багато в чому залежала від національної просвітницької поеми, але була дуже близька до романтичної поеми Дж.Байрона. Жанр прекрасно підходив для втілення теми боротьби за свободу народу, але можливості особистості в боротьбі за всезагальну справу тут занадто перебільшувались. В основі сюжету часто лежала історія, але вона служила сучасності [43, с. 135].

    Найбільшою славою в період становлення романтизму користувались «Гражина» А. Міцкевича (1823) і «Марія» А. Мальчевського (1825). Вершиною цього жанру в ранній період польського романтизму став «Конрад Валленрод» (1828) А. Міцкевича, за якою з'явилися поеми молодого Ю. Словацького («Шафнарі», «Гуго», «Ян Белецький», «Араб», «Монарх»), котрі отримали визнання.

    Польська література на даному етапі відіграла величезну революційну роль. У період з 1832 по 1846 рр. романтизм став провідним напрямом у літературі. Придушення польського повстання 1830-1831 рр. призвело до жорстоких репресій, твори А.Міцкевича і Ю.Словацького були заборонені. Розвиток національної культури завмер. Суспільно-політичне життя і боротьба в 30-ті роки зосередилися в еміграції. У 1832 р. в еміграції виникло Польське демократичне товариство, яке розробляло буржуазно-демократичну програму визволення Польщі і справило вплив на розвиток літератури, яка повинна була духовно об'єднати і організувати поляків для боротьби, показати народу перспективи майбутнього. Митець у ці роки - духовний вождь народу.

    У цей період побачили світ кращі твори А.Міцкевича «Дзяди» і «Пан Тадеуш»; «Кордіан» Ю.Словацького і «Небожественна комедія» З.Красинського. На перший план були висунуті романтична драма і драматична поема. Письменники намагалися історично аналізувати підсумки революції, що привело до появи перших паростків реалізму у складному поєднанні з романтичним мистецтвом цього часу.

    Що стосується романтичного напряму в Польщі, то проблема свободи, яка була ключовою для всієї романтичної філософії, також стала засадничою для месіаністичних концепцій польського романтизму. Багато в чому ідеї польського та європейського романтизмів є суголосними. Зокрема, тому, що процес формування романтизму на теренах Польщі відбувався в той період, коли аналогічні рухи в Європі вже існували. Цьому запізненню було кілька причин. Однак, перші романтичні віяння, знайшовши сприятливий грунт, швидко починають розвиватися, розбуджуючи національну свідомість поляків [49, с. 218]. Окрім того, специфічним чином переломлюючись через соціокультурне життя Польщі, романтизм набуває тут характерних особливостей.

    Зауважимо, що з огляду на трагічне становище Польщі в кінці XVIIІ ст. і на початку ХІХ століття, яке було спричинене трьома розподілами держави та втратою нею незалежності, романтичні та патріотичні прагнення стають нерозривними. Таке поєднання відіграло значну роль у постановці всіх проблем і завдань польського романтизму. Адже, основоположники польського романтичного напряму (А.Міцкевич, Ю.Словацький, З.Красінський) весь свій шлях присвятили національно-визвольному руху.

    Проблема свободи в польському романтизмі, однаково як і в європейському, розглядалася як проблема свободи творчості, яка була нерозривно пов'язана з ідеєю видатної особистості, що розумілася романтиками як “національний” пророк, проводир народу. В такому розумінні видатної особистості розкривалася одна із специфічних рис польського романтичного напряму.

    Польським романтикам був властивий культ поета як визначної людини. Вони надавали поетові та мистецтву статус автономії, піднімали поета до рангу генія, який володів безмежними можливостями. Поезія сприймалася польськими романтиками як джерело мудрості, а поет як вчитель, провідник, пророк, вільний творець. Вони стверджували право поета на творчу свободу.

    Однак, саме ця творча свобода розумілася польськими романтиками двояко. З одного боку, вони відстоювали право поета на незалежність від правил та законів, що були встановлені попередніми поколіннями митців. Адже польські романтики були абсолютно переконані в тому, що рима, жанр та форма твору вільно віднаходиться творчою уявою поета, а не створюється згідно із чиїмось зовнішнім наказом. Основою такого переконання була складність, суперечливість і динаміка життя, які не могли бути виражені у старих канонізованих формах. Пізнання дійсності у всіх її різноманітних проявах не могло, на їх думку, обмежуватися вже давно застарілими рамками. Така незалежність романтичного поета, або генія, як його часто були схильні називати польські романтики, “засвідчує про його спонтанну і несвідому форму контакту з вічним світом і абсолютним порядком; сприяє проникненню у всі секрети природи і таємниці Провидіння” [28, с. 96].

    Так, А.Міцкевич у статті “Про критиків і рецензентів варшавських” засуджував літераторів попереднього покоління, тобто класиків, в тому, що вони у своїй творчості користуються лише “зібраннями правил” і більше нічого не знають, окрім забобонів, в той час, коли “…все в літературі навколо них змінилося” [45, с. 67], а отже, їх творчість не відповідає вимогам і потребам часу.

    Звільняючи уяву з-під влади інстинктів та розуму та приписуючи їй здатність споглядання дійсності, польські романтики підкреслювали, що вона не є результатом розвитку культури. Уява, за їх переконанням, являє собою певну психічну силу, або природний прояв “дитинства людства”. Таким чином, з допомогою уяви відкривався доступ до давнього минулого людства, яке було справжнім, істинним, не зіпсованим цивілізацією. Відтак, володіючи силою уяви, поет ставав втіленням сутності людини і, одночасно, він володів додатковим і завжди дієвим інструментом пізнання.

    У польському романтизмі такому поету часто надавали ознак творця і приписували надприродне чи ірраціональне походження. Тому пророча поезія “… не лише “походить від божества”, але і володіє творчою силою, рівною божественній, може воскрешати і скидати світи. Поет не тільки пророкує, але силою слова і духа бере участь в акті творення, надає воскреслому чи знову створеному світу ранг вічності” [28, с. 101]. Саме тому, поету була властива можливість вибору, згідно з якою він або міг залишатися бездіяльним і тим самим деградувати як поет, або діяти, намагаючись підняти людство на вищу сходинку розвитку, шляхом створення образу морально досконалої людини.

    Слід зазначити, що цей аспект тлумачення поета, як вільної особистості, у польському романтизмі набув саме такої інтерпретації у зв'язку з національними потребами. Адже народ Польщі, як зазначалося, перебував у пригніченому і розгубленому стані, втративши важливі для національно-визвольного руху якості, а, отже потребував такого поета-пророка. “Польський “віщ” … це не лише натхненний творець, освячений візіонер, пророк, але й - духовний провідник народу” [цит. за: 10, с. 276].

    Ставлення геніальної особистості до суспільства відзначалося внутрішньою антиномією: з одного боку, вона знаходилась у конфлікті з навколишнім світом, в ситуації бунту, а з іншого - була єдиним носієм гуманістичних цінностей, суспільних та етичних, що могли бути реалізовані тільки за її участі. Тому поряд з ідеями відчуження в романтичній філософській антропології паралельно виступають апостольські та месіанські ідеї. Генія розуміли як речника та знаряддя історичних сил, через якого повинен був бути реалізований “дух історії” та “дух часу”.

    Окрім того, проблема свободи розглядалася польськими романтиками в соціальному аспекті. Активність творчого вираження поета-пророка зумовлювалася глибоким розчаруванням і невдоволенням становищем у державі, церкві і у всьому світі. Митець, на думку романтиків, був покликаний протиставляти загальній деградації та поширенню насилля силу істини, закладену в його слові, яка могла запобігти розгортанню кризи і зупинити зло.

    У Польщі цей соціальний аспект проблеми свободи набув своєрідного, національного забарвлення, з огляду на вже згадувані причини. Польські романтики наголошували на тому, що поезія повинна служити народу. Інакше, прислужуючи його правителям, вона стає придворною, а отже, штучною, залежною поезією. Така поезія не здатна виконувати своє призначення. А.Міцкевич демонструє це на прикладі грецької поезії: “Грецькі поети в найблискучіший період розквіту їх мистецтва завжди співали для народу… Пізніше поезія почала втрачати свій характер і високе призначення. Поети стали відходити від народу, який не мав ніякого значення в політиці і зустрічав знехтуване ставлення до себе, їх тепер привертали палаци володарів, де вони складали улесливі пісні або… наслідували попередні класичні взірці” [46, с. 27].

    Польські романтики у своїй діяльності не лише висували вимоги до поезії як до мистецтва. Вони намагалися дотримуватися цих вимог у своїй творчості. Тобто принцип свободи творчості із його національною своєрідністю був притаманний не лише поезії, але і біографії польських романтичних митців.

    Внутрішня свобода також була присутньою у тому іронізмі, що властивий польському романтизму. Романтична іронія була своєрідним принципом, який визначав позицію митця стосовно реальності взагалі, а також стосовно самого себе. Вона дозволяла митцю зберегти свободу щодо свого творіння. Романтичний герой виявляється безкінечно піднесеним над дійсністю, а вона стає для нього об'єктом іронії.

    Сміх та іронія були своєрідним засобом розкріпачення свідомості, проявом свободи духу, що було метою романтизму. Засобом іронії та сміху польські романтики утверджували свій ідеал, яким була вільна особистість. Слід зауважити, що вільною особистістю у романтиків могла бути не лише людина, окрема особистість, а й будь-яка індивідуальність, тобто народ, нація або все людство як щось неповторне у світі. Проте ідея іронії у польському романитзмі також набула своєрідних рис. Дослідники польської романтичної іронії називають її “трагічною іронією” ” (цит. за [10, с. 278]). Адже іронія польських романтиків розкривається у їх драматичних творах. “Сміх у драмі - це не добродушна посмішка гумориста. Сміх знищує і занапащає. Глузує. Бо це - сміх іронічний” [26, с. 196].

    Дослідники творчої спадщини польських романтиків говорять про історизм як про фундамент польського романтизму. Вони наголошують на тому, що романтизм інакше від попередніх напрямків розглядав сенс історії. “Світло, пропущене через фільтри романтичної антропології та історіософії, здобувало з сутінків не відомі донині розміри сенсу історії” ” [цит. за: 10, с. 279]. Це не означає, що попередні дослідження історії не торкалися усвідомлення її сенсу. Однак, немає сумніву і в тому, що історіософічні пропозиції романтизму, який прагнув до переосмислення сенсу історії, надали йому нового звучання.

    Головною причиною вибуху історичної тематики у польському романтизмі було вже не стільки бажання осмислити минуле свого народу, скільки прагнення спроектувати відродження колишньої слави у майбутньому. А.Міцкевич, читаючи лекції в Коллеж де Франс, неодноразово підкреслював думку про те, що дослідження будь-якого минулого не є головною метою романтика, а у своїй збірці філософських сентенцій “Думки і зауваження” він писав, що давнина мала свідчити про майбутнє, оскільки минуле завжди містило у собі передумову майбутнього: “Час минулий, як і майбутній, від нас далекий; / Той лише осягне минулі, хто відгадав майбутні віки” [43, с. 278].

    Героїчна історіософія романтизму керувалася культом великих героїв і часто насичувалася містичною інтерпретацією. Особливо ця тенденція проявлялася під час прочитання історичного процесу крізь призму визначних періодів рідної історії, які мали б стати орієнтиром і взірцем для сучасності.

    Рушійною силою історії польські романтики вважали дух народу, який виражається в його традиціях, ідеях, моралі. Окрім того, важливу роль, на їх думку, тут відіграє визначна особистість, яка є виразником національного духу і діє у відповідності з національною традицією. Така людина була своєрідною “таємницею історії”, яку неможливо осягнути розумом, тому що вона володіла провидінням. Вона має здатність будити думки сучасників, задаватися запитаннями: звідки взялася така людина, чого повинна досягти, до чого прагне, яке її покликання? ” [цит. за: 10, с. 280].

    Роль визначної особистості, на думку польських романтиків, міг виконувати не лише окремий індивід, але і цілий народ. Адже, кожен народ, як одна людина, має свої пророчі бачення, передчуття, тобто має свою таємницю. Романтики були переконані, що народи, які не мали ні в чому потреби, жили вільно, а отже, були “щасливі”, іноді втрачали знання такої таємниці. Народи ж пригнічені тим більше її відчували, чим більше зазнавали утисків. У відповідності до цієї думки, вони приписували таке виняткове дієве значення Польщі, вся історія якої є “такою поемою вчинків, заснованій на такій піднесеній думці, що подібного жоден народ не може собі уявити” ” [цит. за: 10, с. 281].

    2.2 Рецепція байронізму в “Кримських сонетах” А.Міцкевича

    У статті “Сучасні польські поети” І.Франко позитивно охарактеризував період життя польського народу, коли було актуальним слово А.Міцкевича: “Час більше-менше від 1820 - до 1848 р. - се була доба великого розцвіту польської поезії... Можна сказати сміло, що тоді польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську видівню і була домінуючим, найважнішим об'явом у духовнім житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші голови вважали своїм обов'язком не тільки любити і пестити їх але переводити їх у життя. Національна політика розвивалася під впливом національної поезії” [81, с. 385]. У статті “Адам Міцкевич” І.Франко назвав цього поета-романтика “найбільшим поетом польської нації і одним із найгеніальніших людей, яких видало людство” [80, с. 256].

    18 віршових творів, що увійшли до збірки Міцкевича «Кримські сонети», становлять єдиний поетичний цикл, тобто таку побудову, яка, на додаток до звичайних - хронологічного, жанрового, тематичного - принципів розміщення віршів у збірці, передбачає ще й особливий внутрішній їх смисловий зв'язок. Вірші, що утворюють поетичний цикл, розраховані на те, щоб сприйматися не як проста механічна сума елементів, а як така їх упорядкована система, в якій кожний вірш має вартість і як окрема, закінчена художня одиниця, і водночас як невід'ємна частка більшого цілого, поєднана з ним певними смисловими зв'язками.

    Циклізацію як композиційний прийом упорядкування віршових збірок використовували вже поети античності (Катулл, Тібулл, Овідій) та епохи Відродження («Канцоньєре» Ф.Петрарки, цикли сонетів В.Шекспіра), але особливого значення цей прийом набуває в літературі XIX ст., зокрема в поезії романтизму. Крім А.Міцкевича, до прийомів циклізації зверталися також Й.Гете, Г.Гейне, Дж.Байрон, О.Пушкін, М.Лермонтов. Зв'язаність окремих творів спільним смислом надає віршовому циклу ознак специфічного ліричного сюжету, в якому увага концентрується не на зовнішньому перебігу дії (розгорнутому описі вчинків, конфліктів, просторових переміщень персонажів), а на роздумах ліричного героя, викликаних певними життєвими враженнями [57, с. 27].

    Тематичною основою ліричного сюжету «Кримських сонетів» А.Міцкевича є враження, що їх поет отримав під час мандрівки Кримом, знайомства з його природою, географією, історією, культурою. За своїм характером сонети нагадують своєрідний ліричний щоденник, в якому географічні та етнографічні реалії Криму набувають ознак символічного художнього простору, особливої поетичної країни, де буденна реальність сприймається крізь барви свободолюбних поривів романтичної душі поета. Саме на такий ракурс сприйняття «Кримських сонетів» спрямовує епіграф до циклу, взятий А.Міцкевичем з додатку до «Західно-східного дивану» Й.Гете: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен побувати в поетовій країні».

    Ліричний сюжет «Кримських сонетів» можна умовно поділити на три частини, кожна з яких варіює загальну для всього циклу тему кримських вражень в окремій сюжетній площині, що розгортається як послідовність думок, спогадів, асоціативних зіставлень та емоційних оцінок ліричного героя-мандрівника [47, с. 257].

    В сюжетній лінії першої частини, до якої можна віднести початкові чотири сонети циклу, домінує тема морської стихії. З'явившись уже в першому творі «Акерманські степи», яким відкривається цикл «Кримських сонетів» (асоціативне співвіднесення «обширів сухого океану», «запашних хвиль зеленої гущавини» акерманських степів з неосяжними просторами Чорного моря), ця тема розвивається далі двома наступними сонетами «Морська тиша» та «Плавба» (картини морського краєвиду) і сягає кульмінації в четвертому сонеті - «Буря», який є свого роду знаковим, оскільки інтерпретує один з найбільш показових для поетики романтизму мотивів - розбурханої морської стихії, бурі, що традиційно служила для романтиків символом свободи, вільного волевияву тих пристрасних стихій, які вирують в душі людини. Морська стихія уподібнюється душевній бурі у віршах і інших відомих романтиків - Дж.Байрона, О.Пушкіна, М.Лермонтова, породжуючи, як і в сонеті Міцкевича, думки про трагічну невлаштованість світу, порушення гармонії в житті людей.

    В сюжетній лінії другої частини «Кримських сонетів» провідною стає тема історичної пам'яті, спогадів та асоціацій, які навіюють мандрівникові культурно-історичні та географічні пам'ятки Криму. Сонет «Вигляд гір із степів Козлова», який відкриває цю частину циклу, присвячений опису Чатирдагу - гірської вершини, що здіймається на півтора кілометри над рівнем моря й асоціюється для ліричного героя з високими баштами-мінаретами, споруджуваними при мечетях, та могутніми фортецями, що їх колись зводили кримські хани. Продовжуючи цю символічну аналогію, поет називає Чатирдаг мінаретом світу, падишахом Криму, з допомогою якого небо розмовляє із землею.

    Наступні чотири сонети цієї частини циклу - «Бахчисарай», «Бахчисарай уночі», «Гробниця Потоцької», «Могили гарему» - передають враження від таємничих руїн, мовчазних свідків історії, величі, слави та розкошів колись грізної Османської імперії. Бахчисарай, що оспівується в цих чотирьох сонетах, в минулому був столицею кримських ханів Гиреїв, окрасою могутньої імперії, яка володарювала над значною частиною Європи та Азії. Тепер від неї залишився лише фонтан, який символізує для ліричного героя сонета вічність та незмінність свободолюбних прагнень людини, не підвладних ані жорстокій тиранії, ані руйнівній стихії часу, що стирає з історії цілі імперії, але не владна над силою справжніх людських почуттів, які навічно залишаються в пам'яті людей.

    Сонет «Гробниця Потоцької» є своєрідною кульмінацією провідного для всіх чотирьох сонетів мотиву неволі дівчат-бранок ханського гарему і водночас підхоплює і розгортає символічний зміст образу фонтана із сонета «Бахчисарай». Краплі джерельної води фонтана - це, за легендою, сльози прекрасної полонянки кримського хана Керім-Гірея - польки Марії Потоцької. Образ багатостраждальної бранки з сонета «Гробниця Потоцької» служить для ліричного героя циклу дзеркальним відображенням власних думок про своє життя на чужині.

    Максим Рильський писав про цей сонет: «..."Могила Потоцької", в якій поет зв'язує думки про долю легендарної польки - долю, яка надихнула й Пушкіна ("Бахчисарайський фонтан"), - з думками про свою долю - це пристрасний вияв туги за рідною землею, рідною мовою, рідною піснею... Тільки уява геніального поета могла створити такий образ: зорі, що палають на південному небі, - це сліди, випалені поглядом його землячки, які ведуть до вітчизни, куди їй не було вороття... як не судилося було повернутися на батьківщину й поетові» [47, с. 258].

    Пізніше до поетичної інтерпретації легенди про прекрасну полонянку-полячку звернеться в циклі своїх ліричних віршів «Кримські спогади» Леся Українка.

    В сюжетній лінії третьої частини циклу на перший план висувається тема мальовничих краєвидів кримських степів, гір, міських околиць («Байдари», «Алушта вдень», «Алушта вночі», «Чатирдаг», «Пілігрим», «Дорога над прірвою в Чуфут-Кале», «Гора Кікінеїс», «Руїни замку в Балаклаві», «Аюдаг»). У сонеті «Пілігрим» ліричний герой циклу, завершуючи свою мандрівку Кримом, робить загальні висновки. Порівнюючи Крим із «країною розкоші», «ніжною красою», ліричний герой циклу все ж не може не думати про рідний серцеві край, далеку Литву, яку постійно згадує у своїх мандрах і яка для нього миліша від будь-якої, найчарівнішої краси і найказковіших багатств світу.

    ”Кримські сонети” характеризуються мелодійністю, глибоким ліризмом, проникливістю. Вони наповнені високохудожніми описами пейзажів Криму, пройняті атмосферою півдня.

    Тема природи в сонетах А.Міцкевича розкривається дуже поетично, чарівно. Гори Криму, море, неповторні заходи і світанки узбережжя, унікальні степові ландшафти - все це, побачену ним красу, поет передає метафорами, казковими образами, дивовижними порівняннями. Степ порівнюється з океаном, хмарка - з лебедем.

    В гаремі зорянім світило полум'яне

    Одно по одному засвічує вогні,

    I хмарка лебедем пливе по синизні,

    Вся біла, наче сніг, лямована в багряне.

    Пливу на обшири сухого океану.

    Як човен, мій візок в зеленій гущині

    Минає острови у хвилях запашні,

    Що ними бур'яни підносяться багряно. … [47, с. 86].

    Природа постає в ліриці Міцкевича в єдності і зв'язку з людською душею. Поет проводить паралель між морем і думкою, між духом і вітрилом:

    О море! Є поліп, що у хвилини бурі

    На дні ховається, у темряві похмурій,

    А в тишу догори хвилясто вирина.

    О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,

    Що спить на дні твоїм під бурями й громами,

    А в супокійну мить все серце пазурами! … [47, с. 87].

    Неповторна природа Криму, історичні місця пробуджують в поета філософські роздуми. У сонеті «Бахчисарай» Адам Міцкевич розповідає про свої враження від прогулянки по колишньому палацу кримського хана. Слава, влада, любов і пристрасті, що кипіли у гаремі - все це минуло. Ніщо людське під місяцем не вічне.

    Однак основні мотиви ”Кримських сонетів” А. Міцкевича дуже схожі на мотиви «Чайльд Гарольда» Дж.Байрона - це самотність людини, відірваної від рідної землі, занедбаного на чужині, туга за батьківщиною, за близькими та рідними людьми, з якими був розлучений. Автор говорить в одному з сонетів, що трясовини Литви йому миліші, ніж всі ніжні шовковиці Криму. Кримський цикл сонетів написаний Адамом Міцкевичем в період висилки його царським урядом за участь у заборонених підпільних суспільствах.

    У сонеті «Акерманські степи» мотив туги за батьківщиною є завершальним акордом вірша, логічним підсумком:

    Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі,

    Що й сокіл би не взрів,- лиш чути, де курличе.

    Чутно й метелика, що тріпається в млі,

    I вужа, що повзе зіллями таємниче...

    Я так напружив слух, що вчув би в цій землі

    I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе. [47, с. 92].

    У сонеті «У гробниці Потоцької» мотив відірваності від батьківщини і любові до неї основоположний:

    О полько! Як і ти, я вмру на чужині.

    Хай приязна рука мене хоч поховає!

    Тут мандрівці ведуть розмови негучні,

    І вчую я слова, що чув у ріднім краї,

    Поет, складаючи тобі на честь пісні,

    Побачить гроб і мій - для мене заспіває. … [47, с. 94].

    Тему подорожі можна також назвати однією з основоположних тем циклу. Недарма так часто в сонетах постає образ Пілігрима. Цикл ”Кримських сонетів” - це шлях мандрівника, його споглядання чужого, прекрасного краю.

    Країна розкоші прослалась підо мною,

    Вгорі - блакить ясна, тут - лиця чарівні.

    Чому ж у дальній край так хочеться мені,

    Чом ще за дальшою я плачу давниною?

    О Литво! Шум лісів, породжених тобою,

    Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні,

    І більше я радів твоїй трясовині,

    Як цим шовковицям з їх ніжною красою! [47, с. 95].

    Рисою байронізму вважаємо також і те, що крім пафосу свободи і боротьби, всі сонети циклу об'єднує й наскрізний образ ліричного героя, мандрівника, пілігрима, який втратив батьківщину, друзів, любов коханої і приречений на вічні мандри далекою чужиною. Намагаючись осмислити трагічні суперечності власної долі, збагнути сенс своїх моральних запитів і духовних поривань, він шукає співзвуччя власним думкам та почуттям у буремних стихіях, у величній красі гірських краєвидів, у перипетіях історичного плину людського життя, його минулого та сучасності. В цьому йому допомагає наставник і духовний порадник Мірза, який супроводжує ліричного мандрівника, розкриваючи йому глибинний, символічний зміст мови, що нею природа розмовляє з людиною.

    Таким чином, можемо стверджувати, що «Кримські сонети» А.Міцкевича вводили в польську літературу новий різновид пейзажної лірики, поєднаної з філософськими роздумами і поглибленим описом душевних переживань людини, новий романтичний образ ліричного героя-мандрівника, екзотичний колорит мусульманського Сходу, образи та мотиви західноєвропейської романтичної поезії, прийоми та принципи побудови літературного твору, притаманні поетиці романтизму.

    2.3 Романтичний контекст актуалізації минувшини у поемах А.Міцкевича “Гражина” та “Конрад Валленрод”, “Пан Тадеуш”

    А.Міцкевич захоплювався романтичною німецькою та англійською літературою, в якій його особливо приваблювали мотиви народної поезії, а зокрема - балади, де ці мотиви були найбільш яскраво втілені. В першому томі своїх творів, опублікованому у 1822 р., А.Міцкевич помістив баладу “Романтика”, яка відкидала заступництво за “розумом”, проголошувала почуття основою поезії і закликала “мати серце і дивитися в серце” [47, с. 257].

    Як зазначає Р.Радишевський, “всупереч класицистичній поетиці і просвітницьким гаслам на переломі 1820-1821 рр., А.Міцкевич написав новаторські твори “Ода до молодості” та “Романтичність”, що стали одночасно маніфестами польського романтизму” [57, с. 27].

    В одному із перших творів А.Міцкевича, “Ода до молодості”, втілена ідея, яка стала основою його творчості: поет повинен бути вождем нації, пророком, людиною, яка консолідує націю, сприяє пробудженню її творчих сил. “Саме у цьому полягає один із великих уроків Міцкевича, романтизму в цілому: поезія - велика сила, що уособлює духовну велич народу, її покликання - будити народ, виховувати його в дусі високих ідеалів Свободи” [7, с. 71]. Думку про пророчу функцію поезії А.Міцкевич проніс через все своє життя. Він вважав, що лише пророки були поетами у повному розумінні цього слова.

    Перший том творів А.Міцкевича ознаменував собою новий етап не лише у творчості польського митця, але і в польській культурі. В якості передмови до цього тому А.Міцкевич написав статтю “Про поезію романтичну”, в якій окреслив основні принципи романтизму. Він підкреслював, що основою романтичної поезії є її народність та національна самобутність, і що романтичною поезією слід визнавати лише ту, в якій відображається дух часу та спосіб мислення народу [46, с. 23].

    Згодом А.Міцкевич публікує другий том своїх творів, до якого увійшли поеми “Гражина” та “Дзяди” (ІІ і VI частини). Під час літніх канікул 1819-1820 рр. А.Міцкевич працював над вивченням історичних матеріалів у бібліотеці графа Хрептовича в Щорсах, де й замислив новий твір. Увагу поета привернув період боротьби в історії литовського народу проти завойовницьких прагнень німців - ворогів Литви, Польщі та всіх слов'янських народів. Не слідуючи чітко історичним подіям, А.Міцкевич у своїй поемі зумів відтворити сторінку історії середньовічної Литви, її боротьби з тевтонськими рицарями. Він показав, чим була німецька загроза не лише для Литви, але і для польського народу та всіх слов'янських народів, до підкорення яких завойовники прагнули протягом усієї історії.

    Поема “Гражина” А.Міцкевича стала його першим поетичним закликом до об'єднання слов'янських народів у боротьбі за свою самостійність і незалежність, патріотичним твором, що будив у серцях його співвітчизників прагнення наслідувати героїчні приклади минулого в непохитній боротьбі … за свою свободу” [19, с. 22-23]. Сюжет поеми побудований на розповіді про підступну змову литовського князя Літавора з хрестоносцями і про те, як Гражина, дружина Літавора, зруйнувала цю змову.

    В поемі “Гражина” герої є носіями моральних чеснот, що повною мірою виявляються в беззастережному служінні справі оборони рідної землі від ворога, прагненні захистити народ від зла чужоземного поневолення. Благородний намір та послідовне його здійснення підносять героїню поеми “Гражина” А.Міцкевича до особливої духовної висоти. Наснага на виборювання свободи рідного краю рухає вчинками героїні. Внутрішній конфлікт чужий її характеру. Героїня поеми є носієм яскраво вираженого морального начала. Вона постає носієм вищої сили, справедливої та невідворотної. Навіть її особистий вибір насправді є не вибором, а виявом усе тої ж вищої сили. Гражина - невіддільна часточка сукупного цілого - роду [41, с. 348].

    Інтерес до національно-патріотичної тематики виявився і в ранній історичній поемі А.Міцкевича «Конрад Валленрод» (1827). Її специфіка полягає в тому, що тема національно-визвольної боротьби польського народу розкривається на віддаленому від сучасності історичному матеріалі героїчного спротиву тевтонським загарбникам з боку давніх литовців.

    Головний герой поеми Конрад Валленрод - молодий литвин, який під виглядом німця-хрестоносця вступив до Ордену, щоб, діючи таємно, зашкодити йому «зсередини» і тим підірвати його могутність.

    Ко́нрад фон Валленро́д (Валленро́де; нем. Konrad von Wallenrode; между 1330 и 1340 - 23 июля 1393) - 24-й великий магистр Тевтонского ордена с 1391 по 1393 год.
    Саме тому похід німців на Литву закінчується (стараннями Конрада як головнокомандувача) поразкою, але у фіналі твору Конрада викрито, і він трагічно загинув, а його кохана Альдона померла з горя й туги.

    Трагічна колізія поеми перенесена всередину особистості героя. Відмовившись від щастя кохання в рідному краї, герой все життя веде боротьбу з хрестоносцями, що розорюють литовську землю. Коли відкрита боротьба призводить до поразки, він змушений вдатися до хитрощів. Стратегія Конрада зрештою призводить до знесилення ворога і змушує його відступити з литовської землі [44, с. 381].

    Поемою «Конрад Валленрод» А.Міцкевич недвозначно натякав на сучасного йому поневолювача Польщі - Росію і пропагував ідею таємної, підпільної боротьби з царизмом. Цей алегоричний заклик зрозуміли не тільки друзі та співвітчизники поета, а і його вороги: царська цензура заборонила твір. У період еміграції Міцкевича тема національно-визвольної боротьби залишається у його творчості провідною, але національно-патріотична концепція стає більш рішучою і безкомпромісною.

    Окремі дослідники творчої спадщини А.Міцкевича закидають йому звинувачення в тому, що у поемі “Конрад Валленрод” він оспівує і возвеличує зраду. Про глибинний нахил А.Міцкевича до представлення і героїзування “зради” у різних його творах говорить й І. Франко. Хоча насправді у творах польського поета мова йде про великий вибір стратегій, самопроекцій, де основною структурою є роздвоєння, перевтілення, маскування героя. “У міцкевичівській моделі йдеться про ... прихованого агента, що діє зсередини, як бомба сповільненої дії; у відношенні до Ордена Конрад “зраджує”, тобто обманює, людські і корпоративні зобов'язання і зв'язки, та імпліцитно різні присяги; його справжня зрада є етична: він ламає природний закон, що мета не усправедливлює засоби” [10, с. 264].

    Усі людські чесноти задіяні героєм для досягнення мети життя - вибороти свободу для свого народу, усунути джерела постійної небезпеки для його свободи. Трагедія Валленрода - це трагедія вибору “меншого зла”. Жертовнісь героя - спосіб спокутувати провину за можливі негативні наслідки власних дій. Але Валленрод поводить себе саме як герой, що сміє відповісти за свої вчинки.

    Таким чином, правомірно говорити, що для романтиків ідея свободи була визначальною, а проблема її виборювання в змаганні героя з долею - однією з провідних тем у романтизмі.

    А.Міцкевич надав польському романтизму найхарактерніших рис, які стали символами тогочасної епохи в культурі та в польському суспільному житті. Профетичне розуміння ролі поета проявилося у його ІІІ частині “Дзядів”, “Книгах польського народу й польського пілігримства”, статтях часопису “Пілігрим”, поетичному циклі “Думки і зауваження” і найповніше у чотирирічному викладацькому курсі слов'янських літератур, який А.Міцкевич читав у Коледж де Франс від грудня 1840 р. до травня 1844 р., і в якому сам у 1842 р. просив: “не називайте мене критиком, а віщем: признаюся до цього характеру” [44, с. 390].

    У передмові до “Дзядів” А.Міцкевич проголосив, що свобода і царизм є несумісними. Дослідники творчості польського поета зазначають, що до “Дзядів” А.Міцкевича польська література “ще не знала такого гіркого болю і такої експресії пристрасної любові, бунту особи проти всього, що її оточувало, тобто конфлікту із цілим світом, куди впліталася доля нещасливого кохання Густава та Марилі. Цей виклик не позбавлений гуманістичного звучання: “Хто не був ні разу людиною, тому людина нічим не допоможе”.” [57, с. 27-28].

    Вершиною поетичного генія А. Міцкевича стала національна, або, як ще її називають, «шляхетська», епопея «Пан Тадеуш» (1832-1834), яку за грандіозністю задуму і рівнем художньої довершеності можна порівнювати з «Гайдамаками» Т.Шевченка і «Євгенієм Онєгіним» О.Пушкіна.

    У цій поемі чітко проявилися реалістичні тенденції, вона стала енциклопедією старопольського побуту; з гумором і сумом змалював поет світ шляхетської старовини, не приховуючи його вад, розуміючи його історичну приреченість і водночас милуючись його барвистістю.

    У створеній поетом широкій і енциклопедично багатогранній панорамі життя польської шляхти перших десятиліть XIX ст. знайшли місце і любовна інтрига, і драматично смішна історія сварки двох шляхетських родів через напівзруйнований замок, і розповідь про вступ французів разом з польським військом у Литву в 1812 р., і детальний опис шляхетського побуту, і картини природи. Поема пронизана глибоко патріотичною ідеєю: необхідність національної єдності перед втратою національної незалежності. Сюжет сплетено з декількох ліній: суперечка між нащадками аристократичного роду Горешків і шляхетського роду Соплиць; озброєний наїзд шляхти на Соплицово; любовна лінія.

    Ідея твору близька до байронівських традицій, а саме возвеличення людського патріотизму та любові до рідного краю, основною темою є показ краси рідної землі та любові до вітчизни. Проблеми твору: воля і неволя, дійсність та ідеал, життя і смерть, роль митця у світі. Ліричний герой поеми дуже схожий на байронічного героя, він мрійливий, сумний, духовно спустошений, має нестерпний біль, вірний своїй країні. Байрорнізм виявляється і в основних мотивах поеми: створення романтичного світу - «у країну розкоші»; введення східної екзотики, легенди (неповторний, казковий колорит, образи-символи); показ дійсності: душа поета страждає й тужить за рідною землею - Литвою; протиставлення світів - уявного і дійсного; сутність психологічного конфлікту; описи Криму (психологічний паралелізм) розкрили внутрішній світ романтичного ліричного героя.

    У композицію твору включено згадки про минуле шляхетських родів і героїв, що мали характер вставних новел. Майже вся розповідь пронизана авторським гумором, що надав точності характеристикам героїв і їхнім вчинкам. Міцкевич уважно прослідкував причини занепаду старих звичаїв, народження нових характерів, історичну необхідність оновлення в умовах боротьби за незалежність.

    Пан Тадеуш повинен був зберегти польську національну самобутність і повернути народу незалежність, а для цього він мав відмовитися від забобонів і підготуватися до боротьби.

    “Пан Тадеуш” став найвищим національним художньо-епічним, багатовимірним досягненням А.Міцкевича. Головним рушієм творчості поета в цей час були два романтичні ідеали - любов до рідного краю і боротьба за його незалежність. Автор показує героїв твору у висловленні соціальних протиріч та патріотичних почуттів, так потрібних після поразки повстання, з метою зміцнення сили волелюбного духу борців за нову Польщу.

    Після опублікованого у 1834 році “Пана Тадеуша” А.Міцкевич нічого великого більше не написав. На це були різні причини, одна з них - високі вимоги до своєї творчості. Невдоволений митець був також тим, що розпочавши проголошувати боротьбу за свободу, він повинен був продовжувати це до кінця, однак у тій дійсності це неможливо було реалізувати. “Віра поета-пророка у внутрішню єдність поезії і життя не давала сподіваних наслідків, тобто пророче слово не ставало “ділом”, не проростало в житті вибореною свободою” [57, с. 36].

    РОЗДІЛ 3. ТВОРЧІ ШУКАННЯ Ю.СЛОВАЦЬКОГО ТА ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНИЙ ДОСВІД РОМАНТИЗМУ

    3.1 Художньо-естетичні основи творчості Ю.Словацького

    Ю.Словацький, за визначенням І.Франка, є “незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми і улюбленим поетом молоді, володарем її мрій і почуттів” [79, с. 425]. У рецензії “Нове видання творів Словацького” І.Франко дав оцінку першим чотирьом томам, детально аналізуючи твори, які “після смерті Ю.Словацького викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича. На них зросла ціла плеяда наслідувачів. Більше того, поезія Ю.Словацького гаряче сприймалася читачами, бо закликала народ до боротьби” [78, с. 113].

    Серед творів Ю.Словацького І.Франко виділив поему “Балладина”, зазначивши, що це “найкращий щодо багатства постатей і колориту витвір фантазії Словацького, прикрашений барвами і кольорами, запозиченими з різних країн світу, від найбільших геніїв іноземних літератур, при цьому оснований на тлі народної пісні” [79, с. 431].

    Великий інтерес до творчої спадщини Ю.Словацького виявляється у працях вітчизняних літературознавців: І.Горський, М.Дерналович, О.Краглик, С.Левінська, Ю.Масьлянка, Р.Радишевського, С.Треугутт та ін. Проте, зазначимо, що філософські ідеї польського романтичного поета в цих працях майже не досліджуються.

    Дослідниця О.Кагарлик, аналізуючи поетичні твори митця, зазначає, що в них Ю.Словацький трактує причину поразки національно-визвольного руху 1830-1831 років з точки зору відсутності відваги та стійкості у польських повстанців. Вона звертає увагу, що в цих творах Ю.Словацький апелює до героїчних сторінок грецького народу для того, щоб надихнути польський народ на нове повстання, і підкреслює необхідність набування таких людських якостей, без яких неможлива перемога [33, с. 11].

    Дослідниця стверджує, що до кінця 40-х років, під впливом Краківської революції, Ю.Словацький зрозумів причину поразки польського повстання у Варшаві, яка полягала, на його думку (за ствердженням авторки) у відсутності в цій боротьбі послідовних демократичних гасел, які б проголошували республіканський устрій.

    Аналізуючи філософські погляди Ю.Словацького, О.Краглик зазначає, що вони являють собою складну картину, адже “називаючи себе пантеїстом, польський мислитель, однак, основні філософські твори пише в 40-ві рр. ХІХ ст., приставши до цього часу на позиції об'єктивного ідеалізму, близького Шеллінгу” [33, с. 13]. Хоча, як зауважує авторка, цей ідеалізм мав пантеїстичне забарвлення.

    Філософсько-поетичним поглядам Ю.Словацького приділяє увагу і В.Татаркевич, зазначаючи, що в його погляді на світ переважає еволюційний чинник над чинником моральним, і що він (Ю. Словацький) бачив у світі невпинну духовну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і переборювання нижчих щаблів [74, с. 58].

    Ю.Словацького разом із А.Міцкевичем називають основоположни-ком польського романтизму містичного характеру [74, с. 285], а деякі дослідники стверджують, що на його прикладі романтизм як літературне і суспільне явище виступає особливо яскраво. Це був романтизм у тій загальній формі, яка була властива багатьом аналогічним європейським напрямам, і одночасно це специфічний вид романтизму, яким була польська поезія після поразки повстання 1830 року. Не буде перебільшенням сказати, що у творчості Ю.Словацького зосередилася вся своєрідність польського романтизму.

    Спадщина романтичної поезії та ідеології і сьогодні є живим елементом польського духовного життя. Романтизм у Польщі не був минущим епізодом її історії чи виключно літературним напрямом. Польський романтизм нерозривно пов'язаний із драматичним періодом історії польського народу. Саме тому, творчу спадщину Ю.Словацького неможливо розглядати окремо від його епохи, бо саме її історичні обставини спонукали його до того, що він став “речником надій та сподівань свого покоління на майбутнє відродження, єдність Польщі, розділеної між трьома європейськими монархічними державами - цісарською Австрією, габсбурзькою Пруссією та царською Росією” [57, с. 4]. Філософічністю своїх творів, увагою до внутрішнього світу людської особистості, асоціативністю Ю.Словацький започаткував нову традицію в поезії ХІХ століття, яка не втратила свого значення до сьогодні.

    Ю.Словацький у своїй творчості сміливо пов'язував поезію, філософські й наукові ідеї своєї доби із проблемами художньої творчості. Це сприяло глибшому сприйняттю життя сучасників і підвищенню відповідальності за долю свого народу. На відміну від свого сучасника польського “національного пророка” А.Міцкевича, Ю.Словацький за життя був мало відомий. Визнання заслуг поета величезного таланту і людини складної долі відбулося вже після його смерті, “… він змушений був іти через життя, як писав із гіркотою, “без оплесків”, у тіні генія Міцкевича” [37, с. 5].

    Юність Ю.Словацького проходила в часи підйому національно-визвольних настроїв в середовищі патріотично налаштованої польської молоді. Діяльність таємних патріотичних товариств, гніт царського чиновництва, переслідування поліції, безперечно, відображалися у свідомості Ю.Словацького, хоча поки що й не виявлялися. До цих вражень віленського життя слід додати ще збуджуючу дію на уми молодого покоління відголосків повстання в Петербурзі, національно-визвольної боротьби в Греції, революційних подій в Іспанії та Італії. “Поетичні відзиви на національно-визвольний та революційний рух в Європі 20-х років, яких багато в творчості Словацького пізніх років, в основі своїй сходять, безсумнівно, до віленського періоду його життя” [11, с. 13].

    Одним із вирішальних моментів у визначенні поетичних інтересів юного Ю.Словацького був вихід у 1822 році першого тому творів А.Міцкевича, який знаменував собою утвердження національного романтизму. Надзвичайно сильне враження на Ю.Словацького справили і наступні поеми великого польського романтика - “Гражина”, “Дзяди”, “Конрад Валленрод” та ін. Слід зазначити, що поезія А.Міцкевича в цілому посіла важливе місце в творчому формуванні і розвитку Ю.Словацького на різних етапах його життя.

    Ще юнаком перебуваючи у Кременці та Вільно, Ю.Словацький цікавився творчістю представників “литовської” та “української” шкіл у польській літературі. Він схвалював звернення цих літераторів до фольклору та історичного минулого, однак іти їхнім шляхом не поспішав. Більший вплив на нього справили молоді французькі та англійські поети, зокрема А.Ламартін та Т.Мур. Захоплювали його також художні засоби та дух поезії “української” групи польських романтиків А.Мальчевського, Б.Залеського та С.Гощинського. Романтизм їх творів, з національними відтінками, вплинув на поезію Ю.Словацького.

    Деякі дослідники життя і творчої спадщини Ю.Словацького відмічають певні впливи на творче формування молодого Ю.Словацького російської поезії, зокрема, творів О.Пушкіна. “Між тим саме у віленському літературному середовищі твори великого російського поета вперше прозвучали на польській мові і, ймовірно, стали відомі юному Словацькому” [11, с. 14].

    У віленські роки життя Ю.Словацький пережив і перше нещасливе кохання, і втрату товариша, що теж справило значний вплив на перші поетичні спроби молодого поета.

    Починаючи із студентських років, Ю.Словацький мріяв бути поетом. Родинна, суспільно-культурна атмосфера, в якій зростав Ю.Словацький, стимулювала його літературні зацікавлення, і певною мірою сприяла літературній творчості. В студентські роки він пише свої перші ліричні вірші та пробує свої сили в характерному для романтиків жанрі поетичної повісті. Згодом він сам критично оцінить ці перші спроби. Фольклористичні уподобання романтиків справили незначний, а точніше, мінімальний вплив на вірші Ю.Словацького в цей період. І хоча він виступає тут як романтик, проте романтик лише за настроєм, а не за суспільною і патріотичною налаштованістю [76, с. 24].

    Більш оригінальним твором студентського періоду, який заслуговує на увагу дослідників, є “Українська дума”. Слід зазначити, що тут помітні впливи старших сучасників - А.Міцкевича, А.Мальчевського, Б.Залеського. За життя поета твір не був опублікований, хоча Ю.Словацький неодноразово цікавився його долею. “Мабуть, Юліуш усвідомив, що “Українська дума” започаткувала собою романтичний шлях у його творчості і звернення до народних пісень, легенд, переказів” [57, с. 26].

    По закінченні навчання Ю.Словацький вирушив до Варшави, щоб згідно з бажанням матері зайняти посаду в міністерстві фінансів. Однак служба чиновника не цікавила його, він прагнув до сформованого, наївного ідеалу життя поета. Важливою для нього подією в той час був візит до поета Ю.Нємцевича, колишнього ад'ютанта Т.Костюшко. Зустріч із ним справила надзвичайно позитивне враження на Ю.Словацького і глибоко схвилювала його.

    Працюючи в міністерстві, Ю.Словацький, весь вільний час присвячує вивченню англійської мови, читає в оригіналі Байрона і Шекспіра, уважно слідкує за європейськими літературними новинками і постійно пише. В період 1829 - 1830 рр. були написані драми “Міндовг” і “Марія Стюарт”, поеми “Гуго”, “Араб”, “Монах”, “Ян Білецький”. Окрім того, у Варшаві Ю.Словацький розпочав писати поетичну повість “Змій”, яку завершив у Парижі.

    У цих перших своїх творах Ю.Словацький інтуїтивно тяжів до історизму, детермінованого підходу до взаємин особистості й маси, тому що творчість його в цей час надихалася більше книгами, ніж життям.

    Лише у поемі “Ян Білецький” на зміну екзотичним образам попередніх творів з'явився герой з польської історії. Про це автор сам повідомляв вже у підзаголовку до твору: “Ян Білецький” - “польська національна повість, заснована на історичному переказі”.

    Ю.Словацький, звернувшись у творі до національної історії, подав глибоку мотивацію суспільних подій і вчинків героя. Це був протест проти наруги над гідністю людини та її свободою. Помста Яна Білецького своєму панові за відібраний маєток відбувається шляхом зради батьківщини. Він повернувся до бусурманів, де жив з дитинства і, будучи в полоні прийняв їх віру. Автор твору, засуджуючи момент зради, притримується девізу своїх предків: “Він зрадив край - і зрада убиває!” [цит. за: 57, с. 39]. Тому в кінці твору Ян Білецький був проклятий і осуджений за зраду “краю і віри”. Проте особиста трагедія головного героя у цьому творі ще не підноситься автором до загальнолюдської проблеми. Ю.Словацький ще не робить у “Яні Білецькому” будь-яких узагальнень та висновків стосовно порушених тут соціальних та моральних питань.

    У першій трагедії Ю.Словацького “Міндовг” автор звернувся до часів боротьби литовського князя Міндовга із хрестоносцями. Метою твору була постановка злободенних моральних питань, що були суголосні епосі поета, застосовуючи історичний матеріал. Головний герой трагедії є політичним діячем, який мріє про знищення тевтонського ордену та розквіт своєї держави. Для досягнення своєї мети князь Міндовг вдається до хитрощів і зради, що врешті-решт призводить його до загибелі. Зауважимо, що “Міндовг” із застосованою в ньому зрадою як засобом досягнення мети (звільнення батьківщини), є співзвучним із “Конрадом Валленродом” А.Міцкевича, де зрада як засіб також призводить до самотності та загибелі героя.

    У образах трагедії Ю.Словацький протиставив носіїв різних моральних якостей та суспільних поглядів, показав конфлікт двох релігій, надав темі патріотизму особливого звучання. Окрім того, у творі автор пророчо передбачив негативну роль папи римського у визвольному русі, зокрема у польському повстанні 1830 року. “Недаремно дослідники творчості поета називали твір “політичною драмою”, що відбивала не лише боротьбу за владу в добу феодалізму, а й містила натяки на сучасні поетові політичні процеси” [57, с. 43].

    Проте у цьому творі польський поет не зміг показати, що успіх героя-борця за визволення своєї батьківщини є можливим лише за підтримки його у цій справі народом. Це засвідчує певну відірваність Ю.Словацького на початку власного творчого шляху від визвольного руху народу.

    Твір Ю.Словацького “Марія Стюарт” відзначається історичною достовірністю та реалістичною мотивацією. Тут стає помітним новий погляд автора на мораль. Про цей твір, а точніше про його новаторські елементи висловлювався, І.Горський, на думку якого в “Марії Стюарт” “виявився вперше той романтичний оптимізм, який в подальшому стане характерною особливістю багатьох творів Словацького” [8, с. 60].

    У “Марії Стюарт” митець розкриває конфлікт володарів із народом, та конфлікт народу з католицькою церквою. Ю.Словацький прагнув історично правдиво зобразити протиборствуючі сили. З одного боку королеву Марію Стюарт, для якої інтереси країни та народу нічого не вартували, і католицьку церкву. З іншого - народ, інтереси якого поет протиставляє інтересам королеви та феодальної влади. У творі “відверто проголошувалися демократичні ідеї, не приховувалось критичне ставлення до тодішнього суспільного устрою” [57, с. 46].

    Однак, не лише шляхом вивчення літератури, роботи над собою і вдосконалення своєї поетичної майстерності судилося розвиватися таланту Ю.Словацького. “Прозвучав голос історії, голос, що справив вирішальний вплив на все покоління Словацького” [76, с. 27]. Саме тоді, коли він мав намір опублікувати свої твори, у Варшаві розпочалося повстання. Як відзив на початок повстання Ю.Словацький пише “Гімн”, в якому на перший план поставив ідею свободи, і декілька ліричних віршів, завдяки яким поет здобув славу співця повстання.

    Україна була для поета не лише предметом його історичних пошуків й досліджень, вона дала йому головний мотив для розуміння християнської моралі й концепції самого Бога. У поезії “Гімн”, написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: “Боже, сумно мені”. Це й скарга на людське безсилля, на байдужість вищої духовної сили до несправедливих порядків на землі. Образ Бога - образ духу, що не вміщується в життя людини. Він - лише свідок, а чи не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився йому серед українських степів, - зовсім інший.

    Тема визвольного повстання набула загальноєвропейських масштабів у його “Оді до вольності”. В ній Ю.Словацький вітав повстання як продовження свободолюбивих традицій людства. Окрім того, в цьому творі прочитується спроба аналізу поетом власної позиції. Він говорить тут про “хворобу століття”, про песимізм [64, с. 178].

    Ю.Словацький однозначно пов'язує тут свою ранню поезію, відірвану від дійсності, з віком тиранії, він намагається “політично обґрунтувати свій власний поетичний ізоляціонізм: повстання народу, бунт проти тиранів буде також поворотним моментом в його погляді на життя, “морок був передвісником світанку” [76, с. 30]. Проте, зміна позиції не відбулася так швидко. Саме тому творчість Ю.Словацького є прикладом того, яким складним може бути зв'язок між народом і його поетом. Необхідно зазначити, що в циклі своїх творів на початку повстання, особливо в “Оді до вольності”, Ю.Словацкий, чи не найпершим із польских поетів свого часу, оспівав демократичний ідеал народоправ'я.

    Хоч активної участі у повстанні Ю.Словацкий не брав (на початку березня 1831 року він виїхав у Дрезден), все ж листопадове повстання відобразилося в його поезії. Спалах повстання і поразка, показані ним політичні та соціальні проблеми польського життя і невирішені питання справили глибокий вплив на все творче та ідейне життя поета.

    Перебуваючи в Дрездені, польський поет не тільки весь вільний час проводить в бібліотеці, читає, продовжує писати, але з тривогою чекає новин із батьківщини. Неочікуване дипломатичне доручення їхати в Лондон надало нового сенсу емігрантському життю поета.

    У вересні 1831 року, коли Ю.Словацький був у Парижі, польське повстання завершилося повною поразкою національної справи. Однією із причин цієї поразки історики називають політичний егоїзм правлячих верхів Польщі. Відтепер для польського поета розпочалися довгі роки еміграції, розчарування та надії. Після поразки повстання 1831 року еміграція стала представництвом народу на довгі роки. “Тут початок і причина того явища, що польська романтична поезія набула такої великої ролі в польському житті. Після 1831 року вона була голосом народу, надією рабів, бойовим гаслом, ознакою того, що “ще Польща не загинула”” [76, с. 36].

    Перебуваючи в Парижі, Ю.Словацький дописав поему “Змій”. Тут поет звертається до історико-героїчних традицій українського народу, з метою висвітлення свободолюбивих традицій козаків, які не хотіли миритися із своїм рабським становищем. Твір Ю.Словацького, сповнений легенд, цікавих описів українських краєвидів, є історично достовірним.

    Запорожці його зневажають небезпеку й саму смерть, а гроші, здобуті в походах на турецькі міста, не мають для них жодної вартості. Самі запорожці у Словацького не є морськими розбійниками, це організоване військо, яке знає дисципліну й вже було готове битися за Україну. Їхній кобзар співає тужливу пісню: «Спіть, бо минувся ваш час!

    Ви жили колись тут на Україні. Поки сира земля не взяла вас! Ви жили вчора, ми живемо нині» [73, с .152].

    Що стосується України, то у творчості Ю.Словацького вона займала важливе місце. Поет неодноразово висловлювався про неперехідне значення української народної творчості, яка для нього була невичерпним джерелом для наслідування і розвитку літератури взагалі. “Поезія цього народу заступає в нашому письменстві оті пісні трубадурів і труверів, таких відомих у Франції, і міннезінгерів Німеччини; вона стане підвалиною літератури майбутнього” [цит. за: 57, с. 58].

    З кожним своїм твором Ю.Словацький все більше позбавлявся впливів видатних сучасників-поетів, безперервно збагачувався літературним досвідом. А переживши визвольний порив польських повстанців, визначився політично. Тому відтепер пов'язав свою поетичну програму із долею народу та батьківщини.

    Отже, основною тематикою творчості Ю.Словацького після поразки повстання стала доля Польщі, польського народу. Однак, слід зауважити, що польський поет у своїх творах порушував не тільки ті проблеми, які мали суто національне значення, а й такі, що набули загальнолюдського, філософського звучання. Він прагнув створити “універсальну поезію”, а тому природу і навколишню дійсність розглядав через призму вітчизняного й світового літературного, фольклорного та історичного матеріалу. Так, аналізуючи причини поразки повстання 1830 року, Ю.Словацький використовував історичний матеріал - аналізував національно-визвольні рухи литовського, італійського, грецького та ін. народів. Така спроба усвідомлення історичного та культурного досвіду інших народів у польського романтика не означала відриву від патріотичної тематики, а, швидше, навпаки, збагачувала її.

    Тема батьківщини, подвигу повстанців і причини їхньої поразки, розмірковування про народ як історичну силу, яка здатна в майбутньому змінити долю Польщі, хоч і поступово, але владно стверджувалися в творах Ю.Словацького.

    Створюючи третій том поезій (1833 р.), поет впритул наблизився до проблем національного та суспільного життя. До цього зібрання творів увійшли поеми та вірші Ю.Словацького, присвячені повстанню. А починається цей том досить цікавою передмовою, де поет намагається захистити свою, вже до того часу сформовану поетичну позицію, яка дещо суперечила практичним завданням політичного життя та ідейно-агітаційному характеру еміграційного романтизму. Варто зазначити, що протилежність його ранньої поетичної позиції полягала в певному “відмежуванні молодого поета від життя, замкнутості його у світі фантазії” [76, с. 41].

    Тож у передмові до третього тому своїх віршів Ю.Словацький говорить, що “помиляється той, хто вважає, що національний характер поезії полягає в описі національних подій, бо ці події являють собою лише прикриття, за яким треба шукати національну душу чи душу світу” [68, с. 268]. Отже, і його поезія універсальних переживань, відірваних від конкретної ситуації, також може бути національною, може під прикриттям умовностей, наприклад, східної, виражати “душу народу”.

    В цій передмові Ю.Словацький надзвичайно чітко сформулював завдання поезії, яка служить народу: “Ми знайдемо національну поезію, бо сьогодні двори королів не ламають і не викривляють талантів, що розвиваються, і не змушують їх штучно розцвітати під склом палаців. Сьогодні поети - менестрелі народів, подібно до давніх менестрелів, співають мільйонноголосому панові, коли він засинає, будять його піснею і в передсмертному ложі пророкують народові воскресіння” [68, с. 268].

    Таким чином, він висловив ті завдання, які ставив перед поетом польський романтизм. Цей романтизм виховував патріотичні почуття і виконував у поневоленій країні функції політичного, суспільного та філософського оратора. Тобто як для звичайного напряму мистецтва перед польським романтизмом поставало надто багато проблем, що були історично обумовлені.

    Саме цей момент був переломним у творчості Ю.Словацького, адже він залишав свою позицію спостерігача і починав діяти. Як зазначалося вище, до третього тому поезій ввійшли повстанські вірші, а також “Париж”, “Дума про Вацлава Жевуського” та дві поеми - “Година роздумів”, “Лямбро”.

    “Париж” є патріотичним віршем, присвяченим повстанню 1831 року. У цьому творі вражає невластива попереднім творам поета свобода, з якою автор вплітає конкретний образ міста у баченні його минулого та майбутнього. Тут Ю.Словацький розповідає також про гірку правду польської еміграції та безнадійність очікування загальнонародної війни за свободу. Разом з тим, у цьому творі митець виступив як справжній віртуоз романтичної поетики.

    У творі “Дума про Вацлава Жевуського” описано дійсний факт із життя польского вченого Вацлава Жевуського, поета, мандрівника і борця за свободу, який зібрав на допомогу варшавським повстанцям загін із українських селян. Драматизм подій 1830 - 1831 рр. Ю.Словацький підсилив за рахунок застосування поетичних засобів з українського фольклору.

    “Година роздумів” була своєрідним виправданням митця, де автор аналізує “смутну поезію душі”, тобто сучасну йому романтичну особу, мрії якої були далекі від суворої дійсності [70, с. 307]. З цією романтичною особою Ю.Словацький асоціює, насамперед, себе. Одночасно, в поемі митець робить натяк на нову поезію, внутрішньо ускладнену, здатну відкривати нові обрії мистецько-філософського бачення світу. Відтепер Ю.Словацький спрямовує свої творчі зусилля на розкриття національного характеру поневоленого польського народу, який проявився у визвольній боротьбі.

    У поемі “Лямбро”, яка стала виразом нової програми поета-романтика, знову порушується питання, що є принциповим для польського романтизму як культурно-історичного та філософського явища, питання про агітаційну функцію поезії. Окрім того, Ю.Словацький, проаналізувавши причини поразки визвольного повстання 1830 року, у даній поемі вказує на них як на “внутрішню” хворобу сучасного поету покоління співвітчизників. Тут він висловив політичні та патріотичні ідеї свого часу. “Словацький явно намагається поєднати тут (у поемі “Лямбро”) свою більш ранню поетичну позицію з новим положенням, з вимогами національної поезії, яка продовжує пером війну за свободу” [76, с. 42].

    Необхідно зазначити, що в цьому творі Ю.Словацький окреслює трагічну долю героя-одинака, який без допомоги народу не здатний перемогти. Постать “сина доби” грека Лямбро сповнена прагнення свободи [66, с. 268]. Однак він, не досягши своєї мети, гине. І причина його загибелі якраз полягає в тому, що він боровся за свободу один, без допомоги народу, який і надалі продовжував томитися у неволі. “Така поетична метафора була зрозуміла для сучасників; герой, власне, представляв ту відокремлену групу патріотів-змовників у польському повстанні, які без підтримки широких мас хотіли здобути волю народу” [57, с. 63].

    Трагедія Лямбро відображає в собі усвідомлену Ю.Словацьким трагічність подій 1831 року, яка постає для нього помстою за брак героїзму. Поет не раз у майбутньому картав себе за те, що сам не брав участі в збройному повстанні і не загинув, як багато його співвітчизників.

    3.2 Індивідуально-творче осмислення традиційної романтичної проблематики у драмі «Кордіан» та поемі «Балладина»

    Наступним твором польського поета-романтика був “Кордіан” (1833). Рік його написання деякі дослідники вважають вирішальним у духовному зростанні Ю.Словацького.

    Драма “Кордіан” була задумана поетом як частина трилогії, в якій він хотів відобразити трагедію народу і трагедію покоління. Із запланованої автором трилогії до нас дійшла лише перша частина драми. Однак її вихід Ю.Словацький вважав “дуже важливою епохою” і покладав надії, що вона забезпечить йому визнання “пророка народу”, як це було з А.Міцкевичем. “Ще під час роботи над драмою поет відчув у собі сили “народного пророка” і вирішив присвятити свою творчість вітчизні і народній справі” [57, с. 66].

    Варто зазначити, що надрукований без підпису автора “Кордіан” спочатку й був сприйнятий як твір А.Міцкевича, і цим Ю.Словацький був задоволений. У відповіді Ропелевському поет говорив: ““Кордіан” засвідчує, що я є рицарем тієї надповітряної боротьби, яка ведеться за нашу національність” [67, с. 169].

    “Кордіан”, на відміну від попередніх драм польського поета, за всіма характеристиками є романтичним твором, в якому поняття народу, поезії, історії є основними. У “Пролозі”, що передує основній дії, Ю.Словацький говорить про завдання національної поезії, яка повинна вселяти віру в майбутнє народу, розпалювати дух боротьби, і висуває свою концепцію літератури, яка містить ідеї, часто протилежні думкам А.Міцкевича, висловленим в “Дзядах”. Ідея твору виражена в “Пролозі” і звучить із уст “третьої особи”: “Народ я воскрешу, і на могил котурни я стану, де акторів маю вищих за могили. І рицарям воскреслим я добавлю сили, блакиттям неба польського обвію душі…” [65, с. 592]. Варто зазначити, що в даній промові звучить не лише ідея твору, але й характерна ідея польського романтизму - ідея поета-вождя народу.

    Кордіан-поет усвідомлює, що обов'язок поета - стати духовним вождем, примусити народ виконати своє призначення, свою місію по відношенню до інших народів. Зауважимо, що в позиції Кордіана-поета проглядається автобіографічна позиція самого автора драми, який прагнув стати поетом-пророком для польського народу, що, власне, також є тією особливістю польського романтизму, яка вирізняє його з поміж романтичних напрямів у Європі. “Поезія, на думку Ю.Словацького, повинна розпалювати рицарський дух сучасників, вселяти віру в майбутнє народу, а тому він висловив ідею нового, визвольного пориву” [57, с. 68].

    У розумінні Ю.Словацького поет міг бути проводирем народу лише отримавши дар пророкування. Митець був переконаний, що він вже володіє поетичним натхненням, саме тим даром поетичної поезії, яка може і повинна спонукати до дій польський народ.

    Важливим моментом в цій драмі Ю.Словацького є присутність елементів месіанізму, яких він не міг байдуже відкинути, з огляду на історичну долю Польщі та на свою позицію польського романтичного поета. Однак, окрім висвітлення вище зазначених ідей, митець показав також відірваність їх від втілення. Він показав неготовність поезії того часу бути проводирем народу, неготовність народу, представленого видатними особистостями, які, однак, не мають підтримки у суспільстві, змінювати історію.

    У відомому монолозі Кордіан, який, до речі, є відповідним до “Великої Імпровізації” із третьої частини “Дзядів” А.Міцкевича, говорить про Польщу як про Вінкельріда європейських народів і сам перетворюється на Вінкельріда, тільки представника Польщі, що присвятив себе боротьбі за визволення свого та інших народів. Однак, такий вигук був одночасно протиставленням міцкевичевому образу Польщі як “Христа народів”. “У “Кордіані” смерть Вінкельріда не може принести відродження, що було логічним і відбивало ситуацію Польщі після повстання” [57, с. 71].

    Як відзначалося, за задумом автора, драма “Кордіан” тісно пов'язувалася із листопадовим повстанням. Тому, у третій дії драми Кордіан виступає організатором патріотично-республіканської змови, метою якої було вбивство монарха та підготовка повстання. Однак, не знайшовши підтримки у соратників, він вирішує діяти самостійно, проте все ж не виконує поставлених завдань. А на перешкоді йому стають не зовнішні обставини, а внутрішня слабкість та ідейні сумніви. Так, Ю.Словацький з нищівною силою викрив слабкість романтичного індивідуалізму. Він показав, наскільки слабким і беззахисним є “одинокий рятівник” народу перед обличчям історії.

    Таким чином, Ю.Словацький, проаналізувавши причини поразки повстання 1830 року, розкрив їх в образі головного героя драми “Кордіан”, де прямо вказав на “внутрішню хворобу” епохи, уособленням якої і став Кордіан як шляхтич, який морально і політично не дозрів до революційної діяльності. “Сам образ Кордіана виступає як доказ слабкості дворянського шляхетського руху в цілому, відірваного від народу і обмеженого романтикою жертовного подвигу. Загибель героя передбачувана і неминуча, оскільки Кордіан уособлює собою героїзм шляхти…” [11, с. 24].

    “Кордіан” являється критичною оцінкою власної позиції та ідеалів польського поета і одночасно, поетично вираженою критикою революційної незрілості організаторів повстання. “В “Кордіані” доведено до досконалості все те, чим був молодий Словацький, але є в ньому також дещо більше - те, що перетворило Словацького із віртуоза романтизму у великого національного поета-романтика” [76, с. 60].

    Наступна драма Ю.Словацького “Балладина” буквально вразила сучасників своїм оригінальним висвітленням злободенних етичних, філософських та політичних проблем.

    У пошуках ідеального героя, в прагненні з'ясувати причини національної трагедії і майбутню долю Польщі Ю.Словацький вдається до народних міфів, легенд, повір'їв. Застосування народної творчості, звертання до славетного минулого народу було програмною метою для романтика, хоча й дало підстави окремим дослідникам трактувати його твір як такий, що був виключно присвячений минулому, а також звинувачувати його автора у втечі від дійсності. Очевидно, що такий погляд був занадто вузьким, бо використання перелічених засобів поетичного вираження базувалося у “Балладині” на теоретичних засадах, популярних в часи утвердження романтизму, зокрема концепцій німецького філософа Ф.Шеллінга, для якого міф був джерелом пізнання дійсного історичного процесу, художньою формою сприйняття дійсності і таких основоположних категорій, як народ, історія, поезія.

    Польський романтизм розпочав революційні перетворення в літературі зі скасування межі між “вченою” поезією та фольклором, народною поезією. У своїй поезії Ю.Словацький звертав увагу як на людину міста, так і на людину села, розширюючи таким чином коло розуміння ролі та форми поезії. Дослідник творчості польського поета С.Треугутт називає основою такої зміни “інше розуміння краси, не формальне, літературне, а ідейне в широкому розумінні цього слова” [76, с. 63].

    Польські дослідники називають “Балладину” “політичною казкою”, тому, що, писалася вона в часи напружених дискусій про причини поразки листопадового повстання і шляхи подальшого розвитку польської справи, а казкова форма давала можливість автору відтворити художній образ національної історії.

    У цій драмі Ю.Словацький дещо завуальовано намагався розв'язати актуальні проблеми часу, які стосувалися монархічної влади і насильства, питань моралі, одночасно звертаючи увагу сучасників на невичерпні сили народу. Митець засуджував ворожу народові деспотичну королівську владу і тих, хто їй прислужував, нагадуючи, що згідно з народною мораллю, той, хто ставав на чолі народу, повинен бути ідеально чистий, не заплямований, інакше його чекає доля головної героїні твору Балладини - розплата за свої вчинки.

    Таким чином, “у насиченій легендарними образами і повір'ями, високо поетичній трагедії-казці Ю.Словацький протиставив до певної міри ідеальне давнє минуле кривавому сучасному, відтворив через традиційну, припорошену фантастикою форму історію духу народу, його нетрадиційну суспільну думку” [57, с. 82].

    3.3 Національний контекст авторського прийняття загально-романтичних ідеалів у творах Ю.Словацького

    Поетичним щоденниковим записом, збагаченим глибокими філософськими роздумами про долі народів і людини є твір Ю.Словацького “Подорож на Схід”. Тут митець говорить про право кожного народу, і перш за все польського, на свободу, закликає до боротьби за неї.

    Вже в першій пісні поеми “Від'їзд з Неаполя” лежить відбиток суму та патріотичного гніву за батьківщину і польський народ “озброєний ланцюгами”. В третій пісні “Пароплав” наближення до берегів Греції викликають у поета ще більший сум за рідним краєм, до якого йому вже не судилося повернутися. В четвертій пісні “Греція” у поета виникає цілий вир спогадів про грецьке повстання та його героїв, про волелюбний порив Байрона та про героїчні доблесті давньої Еллади, поєднуваних із думками про трагічну боротьбу польського народу.

    Як зазначає Р.Радишевський, “Ю.Словацький вірив, що народна сила здатна сколихнути трони, що після сну неодмінно “надійде воскресіння народу” (п'ята пісня “Подорож верхом”)” [57, с. 97]. Сьома пісня твору “Монастир в Мігасцілеоні” характеризується антиклерикальними настроями. Однак, восьма пісня “Гробниця Агамемнона” є найбільш пристрасним політичним маніфестом, де Ю.Словацький протиставляє героїзм минулого байдужості та нікчемності сучасності, “поет засуджує рабство рідного народу, непослідовність шляхетських ідеалів та пасивність вождів національно-визвольного руху” [57, с. 97].

    У цьому творі автор сміливо висловлює своє переконання в тому, що відродження вітчизни, яке було таким важливим завданням для романтика, неможливе і нереальне без перетворення самої Польщі; шляхетський народ привів батьківщину до загибелі, тільки новий народ завоює свободу. Проблема нового народу, духовне і суспільне перетворення поляків - це основна ідея зрілої творчості Ю.Словацького.

    Значимим твором Ю.Словацького є поема “Ангеллі”, яку польська дослідниця творчої спадщини поета М.Дерналович визначає як пророчий твір: “В ньому передбачається поразка народу, яка є наслідком його слабкості. Але все ж - це обраний народ, так само, як був обраний народ Ізраїлю, народ із загрубілими серцями…, глухими до голосу мудреців. Він був носієм “святої спадковості”” [12, с. 77].

    В “Ангеллі”, написаному, як і “Книги польського народу і польського пілігримства” А.Міцкевича, біблійною прозою, виражені політичні акценти, де Ю.Словацький знову намагається показати безпомічність самітника-борця за долю свого народу.

    Цей твір полемічний. Автор полемізує перш за все з “Книгами народу польського і польського пілігримства” А.Міцкевича та із “Небожественною комедією” З.Красінського. Фінал поеми - це удар по ідеї дієвості мученицької жертви невинних істот, що висловлена в “Дзядах”. Необхідність такої жертви Ю.Словацький не заперечує, однак наголошує, що вона є марною, бо в справі творення історії потрібні інші сили.

    Новою суспільно-політичною силою, з якою поет пов'язував перспективу відродження Польщі, є народ, а не шляхетський одинак яким був Ангеллі. Це була смілива розправа автора поеми з романтичним героєм-індивідуалістом. Окрім того, у творі чітко простежується песимістична впевненість Ю.Словацького у нездатності польської еміграції до ефективних дій на шляху до перетворень. Проте, оцінюючи суворо значення еміграції, поет, на жаль, не помічав і тієї великої ролі, яку вона виконувала.

    С.Треугутт стверджує, що “створюючи “Ангеллі”, Ю.Словацький не хотів пам'ятати, що і він сам - поет народу - не тільки “тиха жертва”” [76, с. 85]. Ю.Словацький був вільним творцем, він не пов'язував своїх завдань поета із будь-якою конкретною групою людей, із конкретною платформою політичної діяльності.

    У “Поемі П'яста Дантишка” велику увагу Ю.Словацький приділяє головному героєві - шляхтичеві Дантишку. І в образі цього шляхтича поет висвітлює всі ті національні вади, які на його думку, призвели до поразки повстання. “Політична актуальність поеми про П'яста Дантишка була підкреслена поетичною посвятою її “вдові польського народу” - розтоптаній і приниженій Варшаві… ” [11, с. 30].

    До історії польського народу та українського фольклору Ю.Словацький звернувся і в поемі “Вацлав”, де знову протиставив героя-одинака його оточенню. Словацький мав намір, чи не вперше в польській літературі, змалювати морально деградовану особу.

    У трагедії “Лілля Венеда” польський поет протиставляв безмежну любов до батьківщини давніх греків обмеженості польського патріотизму. Складні історичні та морально-етичні проблеми автор намагається розв'язати через певні символи, образи, історичні аналогії. Глибоко символічно Ю.Словацький тут показує поразку народу, що бореться за свою свободу. Безсумнівно, що таким чином автор намагався ще раз висвітлити трагедію свого покоління, причини поразки листопадового повстання, які так його турбували [66, с. 272].

    Польські дослідники творчої спадщини Ю.Словацького стверджують, що під кінець тридцятих років поет, дедалі більше схильний до історіософських рефлексій, шукав відповідь на загадку походження польського народу. Робив він це не лише тому, що ця проблематика “була предметом особливої уваги в добу романтизму, - до такої рефлексії схиляли великі національні нещастя - як раніші (“поділи”), так і, більшою мірою, цілком свіжі, тобто поразка в листопадовому повстанні і, звичайно, похмура перспектива подальшої неволі…” [39, с. 187].

    Тому в “Ліллі Венеді” Ю.Словацький висловлює думку про те, що польський народ виник в результаті підкорення мирних венедів войовничими левітами. Така гіпотеза висувалася на той час в польській історичній науці, і поет побачив у ній підтвердження тієї проблеми, що давно його хвилювала - проблеми “двох душ” народу. Загарбники далекого минулого - це предки шляхти; нав'язані чужі звичаї і порядки й досі ще давлять народ. Автора трагедії не хвилювало те, наскільки достовірним було таке історичне походження народу. У своєму творі він намагається донести, швидше, інтуїтивну правду, аніж історичну, про те, що гине завжди той, кому не вистачає віри в перемогу і в свої сили. Так, Ю.Словацький у символічно-алегоричній формі пропонував не здатному до героїзму поколінню перспективу героїчної самопожертви, через яку має відродитися народ.

    Окрім зазначених ідей, у “Ліллі Венеді” помітна віра Ю.Словацького у дієвість поезії. Поет-пророк - це божий посланець для народу. Народ не виконає своєї місії, якщо не дослухається до його голосу, не підкориться його вимогам, бо зробити цей народ великим здатна лише велика поезія.

    Ю.Словацький погоджувався з А. Міцкевичем в тому, що польський народ є обраним. Проте він вважав, що таким народом потрібно ставати знову і знову, ціною надзвичайних зусиль, позбавляючись попередніх форм. Зазначимо, що саме в такому розумінні Ю.Словацьким розвитку народу чітко простежуються положення його генезійського мислення, яке руйнувало різницю між частиною і цілим, передбачаючи “у світі невпинну духовну та творчу еволюцію, поступ через боротьбу і переборювання нижчих щаблів” [74, с. 294].

    Віру в безсмертя народу польський поет ствердив і в поемі “Беньовський”. Ю.Словацький зазначав, що в цьому творі він ніби “для себе” поставив і розв'язав ряд важливих соціально-політичних, морально-етичних та філософських проблем загальнолюдського характеру. “Ю.Словацький засвідчив в поемі свої необмежені творчі можливості, сполучаючи ліричний і епічний струмені, розповіді в дусі народної бесіди “гавенди” і філософської поеми, а це допомагало йому висловитися якомога повніше, сказати про все, що було, на його думку, обов'язком поета-віща” [57, с. 141].

    В “Беньовському” польський поет в нових аспектах сформулював завдання мистецтва та з найсучасніших йому прогресивних засад висвітлив роль народу в історичному розвитку. У цій поемі Ю.Словацький доводить, що правляча верхівка, аристократи не можуть бути тією політичною силою, що здатна відродити батьківщину [71, с. 29]. Долю вітчизни поет пов'язував виключно з народом.

    Деякі дослідники зауважуюсь, що у поемі українське й польське майбутнє зливаються воєдино. Річ Посполита - незалежна могутня держава, а того часу Україною правлять гетьмани нічим й ніким нескуті. А степова душа й пісня українська лунають, облагороджуючи життя польської шляхти подихом найвищої поезії.

    Ляхи! Тепер цього вам не збагнути,

    як то заходили в двори до вас

    Давно колися пісня й думи степу...

    Дух матері старої України,

    Коли спати ще в могилі не хотів,

    Душа гетьманська й гетьманські лагодь

    І синячи мла, й памроки степів... [73, с. 175].

    Великої уваги заслуговує ще одна драма Ю.Словацького, “Ксьондз Марек”, що була написана в період захоплення її автором ідеями польського містика А.Тов'янського, з яким поет познайомився в липні 1842 року в Парижі. Необхідно зазначити, що Ю.Словацький - один із небагатьох учасників “Кола Тов'янського” - не підкорився забороні “пророка” продовжувати політичну та літературну діяльність, яку організатор “Кола” вважав згубною. Поет продовжував писати і за досить короткий “містичний” період опублікував драми “Ксьондз Марек”, “Срібний сон Саломеї”. Окрім того, в цей період він зробив спробу створення власної філософської системи, в якій свої містичні захоплення подав у вигляді поетичного трактату “Генезис із духа” та в незакінченій поемі “Король-дух”.

    У згаданій драмі Ю.Словацький через образ ксьондза Марека виражає свої погляди на історію. Головний герой твору постає людиною, життєвою метою якої є служіння батьківщині, вболівання за її страдницьку долю. У розумінні польського поета ксьондз Марек був уособленням “ідеальної людини”. У своїх промовах він засуджує вади монархічно-шляхетської держави, дорікає нащадкам конфедератських вождів за національну зраду, яка стала причиною поразки народу. Герой пророкує загибель старого суспільства і народження “нової” демократичної Польщі. Разом із народженням нового суспільства повинна була народитися і нова “сильна духом” людина, діяльна особистість. Тут Ю.Словацький проголошував “первинне значення дії” [8, с. 119].

    “Срібний сон Саломеї” ще чіткіше розкриває позицію Ю.Словацького як поета-борця, який головним завданням своєї поезії вважав закликати народ на героїчну боротьбу за свої права. Це “драматичний романс”, як назвав її сам поетє. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю.Словацького. У ньому він висвітлює ті ж події, котрі стали основою для “Гайдамаків” Т.Шевченка. Гостра критика у обох творах спрямована на польську шляхту.

    “Срібний сон Саломеї” - оповідь про жорстокі діяння українських повстанців-гайдамаків й про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити й вести його як живу свічку. Але і гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти й замордування дітей пана Грущинського. Можливо, в Т.Шевченка жорстокість показано з більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша Словацького є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їхньої цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:

    Не якщо України, ох, не якщо!

    Бо люди ці потнуть її мечами,

    І, квітів польових, що цвітуть ночами,

    Ой! Ой! Кінець - загибель Україні!

    Бо звитися на могилах шляхетські прапори повинні” [73, с. 234].

    Пафнуцій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення й поєднання виступає старий лірник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

    У драмі “Срібний сон Саломеї” немає ані революційної агітації, ані прямої апологетики ідеї революції, автор хоче лише осмислити криваве революційне повстання. Твір завершується ідеєю християнського примирення.

    Драма “Фантазій” була написана Ю.Словацьким як своєрідне заперечення теорії А.Тов'янського, в якій проголошувалося примирливе ставлення до царизму та гнітючої дійсності. Разом з тим відчутні пошуки поетом людини з новими моральними якостями, тобто людини майбутнього [69, с. 384].

    Всі свої твори Ю.Словацький присвятив розмірковуванню про долю Польщі, яку прагнув бачити вільною, могутньою державою, де буде шануватися людська гідність. У досягненні цієї мети велику роль він відводив поезії, бо вважав, що поетичне слово здатне будити думку, “запалювати серця” і повинне робити із невільника людину.

    Проте Ю.Словацький не обмежувався роздумами лише про Польщу. У своїх пізніх творах він розмірковує над історією людини та природи, створює власну концепцію існуючого світу, яка набула філософського характеру, а також створює міф про історію Слов'янства.

    Таким чином, можемо зробити висновок, що специфіка історичної долi Польщі примушувала романтиків відводити літературі найпершу роль у вирішенні проблем свободи, рівності, братерства. В умовах втрати національної незалежності вони покладали на поезію функцію представництва і вираження прагнень польського народу перед світом, перед суспільною думкою Європи.

    Ю.Словацький, як один із яскравих представників романтизму, вірив у дієвість поезії. На його думку, виразником загальнолюдських інтересів має бути поет-віщ, який своєю “фатальною силою” поезії повинен стати ідейним проводирем, агітатором великого подвигу в ім'я народу і вітчизни. Проголосивши в поемі “Беньовський” “народ піде за мною”, Ю.Словацький остаточно впевнився в своїй ролі поета-віща і з усією відвертістю і переконаністю висловлював віру в громадянське покликання поезії, в її велику місію служіння народові у важкі для нього часи. Митець прагнув стати виразником прагнень нації, її сумління, а разом з тим проводирем мас, спонукати до діяння.

    Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

    Розділ є складовою частиною дипломної роботи. Його зміст враховує вимоги з охорони праці та безпеки в надзвичайних ситуаціях. Заходи та засоби, що розроблено, відповідають забезпеченню безпечних і здорових умов праці на робочих місцях та в робочих зонах. Виконання розділу «Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях» базується на дослідженнях приміщень, в яких проводяться заняття. Це навчальні аудиторії, кабінет світової літератури.

    4.1 Інструкція з охорони праці для вчителя зарубіжної літератури

    Загальні положення

    - Інструкція з безпеки життєдіяльності для вчителя зарубіжної літератури (далі інструкція) поширюється на всіх вчителів світової літератури, які під час проведення навчальних занять, виховних заходів та позакласних заходів із предмета працюють в приміщеннях кабінетів світової літератури.

    - Вимоги інструкції є обов'язковими для виконання усіма вчителями зарубіжної літератури.

    - У кабінеті світової літератури для виконання навчальних планів та програм використовуються відео-, аудіо- апаратура, комп'ютерна техніка.

    - Посаду вчителя зарубіжної літератури може займати лише особа, яка має фахову освіту (вчитель зарубіжної літератури), пройшла обов'язковий медичний огляд та спеціальний інструктаж з охорони праці.

    - Вчитель зарубіжної літератури зобов'язаний забезпечити умови для проведення занять у кабінеті і несе особисту відповідальність за порушення правил безпеки, вимог охорони праці і санітарно-гігієнічних правил незалежно від того, призвели чи ні ці порушення до нещасного випадку.

    - Вчитель зарубіжної літератури приймає необхідні міри для створення здорових і безпечних умов проведення занять, забезпечує виконання інструкцій із безпеки діяльності, охорони праці і санітарно-гігієнічних заходів, забезпечує безпечний стан робочих місць та навчального обладнання.

    - Вчитель зарубіжної літератури слідкує за виконанням учнями правил безпеки і санітарно-гігієнічних вимог.

    - Основними джерелами небезпеки у навчальному кабінеті є електричні розетки, електроприлади (відео-, аудіо-, комп'ютерна техніка), вікна, дверцята стінної шафи.

    - Основними видами небезпеки можуть бути: враження електричним струмом, травми та поранення внаслідок падіння предметів (приладів), травми через забиття дверцятами шафи, порізи внаслідок поранення письмовим та канцелярським приладдям, приладами через необережність чи недбалість учасників навчально-виховного процесу тощо.

    - Одяг та взуття учителя, його зачіска повинні відповідати вимогам безпеки і не створювати загрозу життю та здоров'ю всіх учасників навчально - виховного процесу; взуття має бути цілим, відремонтованим, висота підборів не повинна бути більше 5 см; спідниця або брюки не повинні обмежувати свободу рухів; довжина манікюру не більше 5 мм; довге волосся має бути зібрано таким чином, щоб не обмежувати можливості зору та не закривати обличчя, а також щоб не бути причиною травмування у інший спосіб.

    - Згідно з правилами пожежної безпеки в навчальному кабінеті з світової літератури не можуть знаходитися та використовуватися легкозаймисті пожежно - небезпечні предмети чи речовини; забороняється використовувати джерела відкритого вогню, обігрівачі, електричні чайники, кип'ятильники та подібні пристрої.

    4.2 Інструкція з охорони праці у кабінеті світової літератури

    4.2.1 Загальні положення

    - Інструкція з ОП поширюється на всіх учасників навчально-виховного процесу, які працюють у кабінеті світової літератури.

    - Технічне обладнання, яке застосовується в кабінеті: телевізор «Toshiba» із встроєним магнітофоном (для відеокасет), телевізор «Panasonic», ПК «Магнат», ПК «Samsung», DVD плеєр Mustef (далі електроапаратура).

    - Студенти допускаються до роботи в кабінеті після щорічного проходження ввідного інструктажу з охорони праці.

    - Основні небезпечні виробничі фактори в кабінеті:

    -- ураження електричним струмом при необережному поводженні з електророзеткою, електроапаратурою;

    -- загорання електроапаратури;

    -- отримання травми під час користування несправними меблями.

    4.2.2 Вимоги безпеки перед початком роботи

    - Перевірити справність меблів у кабінеті (стільців, столів, дошки, шаф).

    - Перед використанням електроапаратури перевірити електрошнури з метою виявлення видимих пошкоджень ізоляції.

    - Про виявлені пошкодження меблів, електрообладнання повідомити викладача.

    4.2.3 Вимоги безпеки під час роботи

    - Не користуйтеся несправними меблями.

    - Будьте уважні й дисципліновані, чітко виконуйте вказівки викладача.

    - Не підключайте електроапаратуру до електромережі без дозволу викладача.

    4.2.4 Вимоги безпеки після закінчення роботи

    - Відключіть електроапаратуру від мережі.

    - Приберіть робоче місце. Перевірте справність меблів і обладнання. При виявленні недоліків повідомте викладача.

    - Не пустуйте під час перерв у кабінеті світової літератури.

    4.2.5 Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях

    - При виникненні пожежі в кабінеті світової літератури:

    -- відключити електроапаратуру від мережі;

    -- покинути кабінет, виконуючи вказівки викладача. При охопленні полум'ям вхідних дверей евакуація проводиться через вікна;

    - При ураженні електрострумом:

    -- відключити електроапаратуру від мережі;

    -- негайно розпочати допомогу потерпілому, викликати медичного працівника.

    ВИСНОВКИ

    Англійський романтизм в межах європейського літературно-романтичного простору початку ХІХ ст. - явище оригінальне, самобутнє та унікальне. Романтизм проголосив один єдиний закон митця, який визначив вільний політ фантазії, його творчу незалежність і силу уяви, здатну творити нові світи і проникати в небачені глибини дійсності та внутрішній світ особистості. Людина для романтиків є найбільшою таємницею, поєднанням різнорідних начал, у протиборстві яких відбувається становлення і розвиток особистості. Романтики першими поглянули на людину крізь призму її прихованих бажань, мрій, прагнень та ідеалів.

    Романтики спростували будь-які закони в мистецтві (у тому числі правило трьох єдностей: місця, дії та часу, що панувало в класицизмі), а також жанрову ієрархію, статичність характерів, домінування якоїсь однієї риси у зображеннях людей, регламентацію мови тощо. Вони висунули ідею абсолютної свободи митця, його творчої волі й незалежності від всіляких обставин.

    Байронізм - особливий тип літературно-художнього світовідчуття, що набув відповідного втілення в системі жанрово-стильових рішень, це цілий комплекс тем, мотивів, образів, поетикальних рішень, що виявилися не лише в англійській літературі, а й в інших європейських літературах.

    Байронізм - це один із найяскравіших проявів романтизму. В межах романтичної художньої системи байронізм був своєрідним типом митецького бунту, який закономірно виник у Європі на початку XIX ст. отримав назву від прізвища англійського поета Дж. Г.Байрона, то його літературна і життєва позиція, чільні риси творчості були яскравим виразом основних ознак байронізму, а саме: “світової туги”, індивідуалізму, титанізму, пошуку яскравих, сильних особистостей в історії та літературі, бунтарства, життєвого епатажу, захисту свободи народів і кожної особистості окремо та ін.

    Багатогранну структурну основу байронізму являє собою ставлення до природи як до втілення свободи, подиху вільного життя, мотив втечі від людей, пошук “самозабуття” та ін. Він був певною мірою аморальним світосприйняттям, оскільки виходив за межі традиційної моралі того часу, без конфлікту з якою неможливо було домогтися справжньої людської свободи. Естетика цього типу художнього світовідчуття полягала в силі людської волі, думки, почуття, в здатності людини зберегти любов до ближнього, у красі як природи взагалі, так і людської природи зокрема, а також у руйнівній силі суспільства, яке пригнічує цю красу.

    Байронічний герой - це передусім сильна, яскрава, але самотня особистість. Такими особистостями були і сам Дж.Байрон, і його багато в чому автобіографічні герої - Чайльд Гарольд, Лара, Корсар, Прометей, Каїн. Ці риси помітні також у героїв Й.Гете (Фауст, Вертер), А.Міцкевича (Конрад), О.Пушкіна (Онєгін, Алеко), М.Лєрмонтова (Печорін, Мцирі). Байронічний герой - втілення справжніх людських чеснот, незламний борець за справедливість, бунтар проти тогочасної політики, ідеал для цілого покоління. Це борець, світська людина, аристократ, романтик, сатирик; пристрасний и поривчастий, закоханий і разом з тим розчарований, захоплений новими ідеалами, сильний духом, чутливий и вразливий, ідеаліст, який гостро відчуває не тільки власні поразки, але й неприємності життя та всі скорботи світу.

    Байронізм - це особлива ідейно-стильова тенденція в європейській літературі, яка характеризується власним типом художнього світовідчуття. Особливими рисами байронізму була впевненість у силі людської волі, думки, почуття, а також індивідуалізм, бунтарство, захист моральних цінностей та свободи особистості.

    Ставши засновником польського романтичного напряму, А.Міцкевич визначив його своєрідність: романтична поезія - та, в якій відображається дух часу і спосіб мислення народу, її основою є народність і національна самобутність; поет-романтик - той, що прагне вказати шлях боротьби народу за свою свободу.

    В результаті аналізу творчої спадщини А.Міцкевича з'ясовано, що поет-мислитель створив романтичну концепцію людини, яка розкривається через поняття “пророк”, “геній”, “ідеальна людина”. Всі вони втілюються у розумінні А.Міцкевичем “поета”, який здатний керувати потужними змінами суспільної свідомості. Він покликаний провести людство до кращого майбутнього посередництвом своєї поезії, слова, якому як елементу духовної сили, властива здатність впливати на світ та історію. Окрім того, А.Міцкевич наділив поета особливими рисами, через які визначається своєрідність не лише романтичної концепції людини, а й польського романтизму в цілому: поет повинен бути вождем нації, консолідувати її, сприяти пробудженню її творчих сил.

    Можемо стверджувати, що основні мотиви ”Кримських сонетів” А. Міцкевича дуже схожі на мотиви «Чайльд Гарольда» Дж.Байрона - це самотність людини, відірваної від рідної землі, занедбаного на чужині, туга за батьківщиною, за близькими та рідними людьми, з якими був розлучений. Спільним є також мотив туги за батьківщиною. Окрім того, тему подорожі можна також назвати однією з основоположних тем циклу. Недарма так часто в сонетах постає є образ Пілігрима. Цикл ”Кримських сонетів” - це шлях мандрівника, його споглядання чужого, прекрасного краю.

    Рисою байронізму вважаємо також і те, що крім пафосу свободи і боротьби, всі сонети циклу об'єднує й наскрізний образ ліричного героя, мандрівника, пілігрима, який втратив батьківщину, друзів, любов коханої і приречений на вічні мандри далекою чужиною. Намагаючись осмислити трагічні суперечності власної долі, збагнути сенс своїх моральних запитів і духовних поривань, він шукає співзвуччя власним думкам та почуттям у буремних стихіях, у величній красі гірських краєвидів, у перипетіях історичного плину людського життя, його минулого та сучасності.

    «Кримські сонети» А.Міцкевича вводили в польську літературу новий різновид пейзажної лірики, поєднаної з філософськими роздумами і поглибленим описом душевних переживань людини, новий романтичний образ ліричного героя-мандрівника, екзотичний колорит мусульманського Сходу, численні образи та мотиви західноєвропейської романтичної поезії, прийоми та принципи побудови літературного твору, притаманні поетиці романтизму.

    Поеми А.Міцкевича пронизано глибоко патріотичними ідеями: необхідність національної єдності перед втратою національної незалежності, які є близькими до байронівських традицій, це і возвеличення людського патріотизму та любові до рідного краю, і показ краси рідної землі та любові до вітчизни, і схожа проблематика творів: воля і неволя, дійсність та ідеал, життя і смерть, роль митця у світі.

    Ліричний герой поем А.Міцкевича дуже схожий на байронічного героя, він мрійливий, сумний, духовно спустошений, має нестерпний біль, вірний своїй країні. Байронізм виявляється і в основних мотивах поем: створення романтичного світу; введення східної екзотики, легенди (неповторний, казковий колорит, образи-символи); протиставлення світів - уявного і дійсного, через описи краєвидів (психологічний паралелізм) розкриття внутрішнього світу світ романтичного ліричного героя.

    В результаті аналізу творів Ю.Словацького виявлено, що основною тематикою його творчості після поразки повстання стала доля Польщі і польського народу. Поет формулює завдання національної поезії, яке полягало у її служінні народу, порушує питання про агітаційну функцію поезії, що є принциповим для польського романтизму, вказує на причини поразки визвольного повстання, визначаючи їх як “внутрішню” хворобу покоління його співвітчизників.

    Ю.Словацький, подібно А.Міцкевичу, в своїй творчості порушує проблему визначної особистості, яка розкривається через поняття “поета-пророка” як духовного вождя народу. Однак, на відміну від А.Міцкевича, Ю.Словацький наголошує на тому, що не може поет бути пророком без підтримки народу, як і народ, представлений видатними особистостями, які не мають підтримки у суспільстві, не може змінювати історію. Таким чином, народ постає певною силою, що прагне до перетворень і здатна діяти в цьому напрямку.

    Однією з основних ідей Ю.Словацького є ідея духовного та суспільного перетворення польського народу. Сприяти перетворенню народу, допомогти виконати йому свою місію, зробити його великим, здатна лише велика поезія і поет-пророк. Погоджуючись з А.Міцкевичем у обраності польського народу, Ю.Словацький стверджує про необхідність постійного поновлення такого стану, ціною надзвичайних зусиль, позбавляючись попередніх форм. Таким чином, у цій ідеї простежуються положення генезійського мислення польського поета-романтика.

    Окрім того, Ю.Словацький пропонує ідею непорушної свободи особистості, згідно з якою вищим принципом поведінки, підкріпленим специфічними принципами морального кодексу, є революційність, або бунтарство. На думку поета-мислителя, розвиток людства відбувається завдяки бунтарству, дії обраних вільних особистостей, до котрих належить поет-пророк.

    Ю.Словацький надавав поетичному слову великого виховного значення, підкреслював неперехідну роль у боротьбі за втілення в життя народних ідеалів. Тому він не стояв осторонь від суспільних подій, починаючи з часу появи драми “Кордіан”, як сам зазначав, став рицарем “надповітряної боротьби”, що точилася за польську народність. “Лілля Венеда” - трагедія ідей, трагедія народу, цілого суспільства, а не окремої особи - була певним підсумком на шляху створення романтичного героя та наступним кроком в його перетворенні від Кордіана, що страждав за “хворобу віку”, і Ангеллі, “рицаря серця”, до узагальненого героя народу, за яким поет стверджував майбутнє.

    Стає очевидним, що проблеми, які ставив перед собою і вирішував Ю.Словацький, мають не лише літературне забарвлення, але й містять філософський зміст, що відкриває перед сучасними дослідниками широке поле для наукових відкриттів.

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Алексеев М.П. Из истории английской литературы / М.П. Алексеев. - М. : Наука, 1960. - 499 с.

    2. Байрон Д.Г. Стихотворения. Поэмы. Драматургия / Джордж Гордон Байрон. - М. : Рипол классик, 1990. - 820 с.

    Группа Компаний «РИПОЛ классик» - одно из крупнейших издательств России. Было основано в 1996 году.

    3. Байрон Д.Г. Твори / Джордж Гордон Байрон. - К. : Молодь, 1989. - 240 с.

    4. Викторов В.В. Культурология / В.В. Викторов. - М. : Экзамен, 2004. - 560 с.

    5. Виноградов А.К. Байрон / Анатолий Корнелиевич Виноградов. - Махачкала : Дагест. кн. изд-во, 1988. - 555 с.

    6. Гливенко І.І. Романтизм та реалізм в Англії / І.І. Гливенко. - К. : Київполітграф, 1929. - 40 с.

    7. Гольберг М. Адам Міцкевич і сучасна Україна // Адам Міцкевич і Україна : матеріали міжнародної конференції, присвяченої 200-річчю від дня народження видатного польського поета / Мін-во освіти України, Дрогобицький держ. пед. унів-т ім. І.Франка [відпов. за вип. В.Скотний]. - Дрогобич : Вимір, 1998. - С. 69-82.

    8. Горский И. Об одной особенности поэзии Ю. Словацкого // Славяне и запад : Сборник статей к 70-летию И.Бэлзы ; [отв. Ред. Б.Рыбаков] / Иван Горский. - М. : Наука, 1959. - 282 с.

    9. ГОСТ 12.1.004-91. ССБТ. Пожарная безопасность. Общие требования.

    10. Грабович Г. Адам Міцкевич та Іван Франко : метаморфози “валленродизму” // Адам Міцкевич і Україна : [зб. наук. праць / від. ред. Радишевський Р. та ін.] / Григорій Грабович. - К. : Бібліотека українця, 1999. - С. 252-283.

    11. Державин К. Пламенный гений // Словацкий Ю. Избранные произведения : в 2 т. / [сост. М.Живов] / К.Державин. - М. : Государственное издательство художественной литературы - Т. 1. - 1990. - С. 5-40.

    ОГИЗ (Объединение государственных книжно-журнальных издательств) при Наркомпросе РСФСР, 30 июля 1930 - 9 февраля 1949 (с 5 октября 1946 - ОГИЗ при СМ СССР).
    Пожарная безопасность Пожарная безопасность - состояние защищённости личности, имущества, общества и государства от пожаров. Обеспечение пожарной безопасности является одной из важнейших функций государства.
    Художественная литература Художественная литература - вид искусства, использующий в качестве единственного материала слова и конструкции естественного языка. Специфика художественной литературы выявляется в сопоставлении, с одной стороны, с видами искусства, использующими иной материал вместо словесно-языкового (музыка, изобразительное искусство) или наряду с ним (театр, киноискусство, песня, визуальная поэзия), с другой стороны - с иными типами словесного текста: философским, публицистическим, научным и др. Кроме того, художественная литература, как и другие виды искусства, объединяет авторские произведения в отличие от принципиально не имеющих автора произведений фольклора.

    12. Дерналович М. Юлиуш Словацкий / Мария Дерналович. - Варшава : Интерпресс, 1986. - 138 с.

    13. Дмитриев А.С. История зарубежной литературы XIX века / А.С.Дмитриев. - М.: Высшая школа, 1991. - 637 с.

    14. ДСН 3.3.6.042-99. Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень.

    15. ДСан ПиН 3.3.2-007-98. Государственные санитарные правила и нормы работы с визуальными дисплейными терминалами электронно-вычислительных машин.

    Ю́лиуш Слова́цкий (Юлий Словацкий; польск. Juliusz Słowacki; 4 сентября 1809(18090904), Кременец, Волынская губерния, Российская империя (ныне - Тернопольская область, Украина) - 3 апреля 1849, Париж, Франция) - польский поэт и драматург; причисляется к величайшим польским поэтам эпохи Романтизма наряду с Адамом Мицкевичем и Зыгмунтом Красинским.
    Электронно-вычислительная машина Электронно-вычислительная машина (сокращённо ЭВМ) - комплекс технических средств, в котором основные функциональные элементы (логические, запоминающие, индикационные и др.) выполнены на электронных элементах, предназначенных для автоматической обработки информации в процессе решения вычислительных и информационных задач.

    16. Дубашинский Й.А. Поэмы Джорджа Байрона / Й.А. Дубашинский. - Рига: Звайгзне, 1975. - 98 с.

    17. Дьяконова Н.Я. Байрон в годы изгнания / Н.Я. Дьяконова. - Л. : Худ. лит., 1974. - 191 с.

    18. Елистратова А.А. Байрон / А.А. Елистратова. - М. : Изд-во А.Н. СССР, 1956. - 264 с.

    19. Живов М. Адам Мицкевич. Вехи жизни и творчества // Мицкевич А. Собрание сочинений : в 5 т. / [ред. М.Рыльский, М.Живов] / М.Живов. - М. : Гослитиздат, 1948 - Т. 1. - С. 10-64.

    20. Живов М. Мицкевич-критик // Мицкевич А. Собрание сочинений : в 5 т. / [ред. М.Рыльский, М.Живов] / М.Живов. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 4. - С. V- XLIV.

    21. Жирмунський В.М. Из истории западноевропейских литератур / Виктор Максимович Жирмунский. - Л.

    Ада́м Берна́рд Мицке́вич (польск. Adam Bernard Mickiewicz; 24 декабря 1798, фольварк Заосье, Новогрудский уезд, Литовская губерния, Российская империя - 26 ноября 1855, Константинополь, Османская империя) - польский поэт, политический публицист, деятель польского национального движения.
    Ви́ктор Макси́мович Жирму́нский (21 июля [2 августа] 1891, Санкт-Петербург - 31 января 1971, Ленинград) - советский и российский лингвист и литературовед, доктор филологических наук, профессор, академик АН СССР, почётный член Баварской, Британской (член-корреспондент, 1962), Саксонской и других академий, почётный доктор многих университетов, в том числе Оксфордского (1966).
    : Наука, 1981. - 303 с.

    22. Жирмунский В.М. Пушкин и Байрон. / Виктор Максимович Жирмунский. - Л. : Наука, 1978. - 199 с.

    23. Закон України «Про охорону праці». - Офіційний сайт Верховної ради України. - Режим доступу до сайту : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/2694-12.

    24. Затонський Д.В. Д.Г. Байрон / Д.В. Затонський. // Історія зарубіжної літератури ХІХ ст. - К. : Навчальна книга, 2002. - 226 с.

    25. Звєрєв О.М. Перлина літератури. Життя та поезія Байрона. / О.М. Звєрєв - К. : Дит.літ., 1988.- 189 с.

    26. Інгльот М. “Фантазій” Юліуша Словацького (художній зріз) // Ю.Словацький і Україна : (зб. наук. праць / від. ред. Радишевський Р. та ін.) / М.Інгльот ; пер. з польськ. Т.Довжок . - К. : КНУТШ, 2000. - С. 192-202.

    27. Кагарлицкий Ю.И. Предисловие // Байрон Дж. Навстречу вихрям я всегда бросался… Избранные поэтические произведения. / Ю.И. Кагарлицкий - М. : Дет. лит., 1984. - С. 5-24.

    28. Каменка-Страшакова Я. Творческий гений как категория эстетики и этики в романтической культуре // О Просвещении и романтизме. Советские и польские исследования : [сб. статей / отв. ред. И.Свирида] / Я.Каменка-Страшакова. - М.: АН СССР, Институт славяноведения и балканистики, 1989. - С. 93-107.

    Институ́т славянове́дения Росси́йской акаде́мии нау́к (ИСл РАН) - научное учреждение, занимающееся комплексным изучением истории, культуры, литературы и языков славянских народов. Входит в состав Отделения историко-филологических наук РАН.

    29. Клименко Е.И. Английская литература первой половины XIX века / Е.И. Клименко. - Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. - 144 с.

    30. Клименко Е.И. Байрон. Язык и стиль / Е.И. Клименко. - М. : Изд-во литературы на иностр. яз., 1960. - 112 с.

    31. Ковалева О.В. Зарубежная литература 19 века. Романтизм / О.В. Ковалева, Л.Г. Шахова. - М. : Наука, 2005. - 272 с.

    32. Колесников В.И. История зарубежной литературы XIX ст. : Учебник / [Под ред. Н.А. Соловьёвой.] - М. : Высшая школа, 1991. - С. 143-177.

    33. Краглик О. Общественно-политические и философские взгляды Ю.Словацкого : автореф. дис. на соискание учён. степени канд. филос. наук. / О.Краглик. - Тернополь, 1967. - 20 с.

    34. Красильников И.М. Современный словарь-справочник по искусству / И.М. Красильников, Е.Д. Критская, Л.О. Левин и др. : [Науч. ред. и сост. А.А. Мелик-Пашаев]. - М. : Олимп : АСТ, 1999. - 816 с.

    35. Кузьмін Б.О. Про Байрона / Б.О. Кузьмін. - К. : Молодь, 1977. - 310 c.

    36. Лагунов О.І. Джордж Гордон Байрон / О.І. Лагунов. - Харків : Ранок; Веста, 2003. - 64 с.

    37. Левінська С. Юліуш Словацький. Життя і творчий шлях / Світлана Левінська. - К. : Вид-во Київськ. ун-ту, 1973. - 148 с. - (Могографія).

    38. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К. : ВЦ. «Академія», 1997. - 752 с.

    39. Масьлянка Ю. “Лілля Венеда” Юліуша Словацького: мотиви і образи // Ю.Словацький і Україна : (зб. наук. праць / від. ред. Радищевський Р. та ін.) / Ю. Масьлянка ; пер. з польськ. С.Яковенко. - К. : КНУТШ, 2000. - С. 183-192.

    40. Михальская Н.П. История зарубежной литературы XIX века: В 2-х ч. / Н. П. Михальская. - М. : Просвещение, 1991. - Ч. 1: 256 с.; Ч. 2: 256 с.

    41. Мицкевич А. Гражина // Собрание сочинений : в 5 т. [ред. М.Рыльский и др.] / А.Мицкевич. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 1. - С. 348-380.

    42. Мицкевич А. Гете и Байрон // Собрание сочинений : в 5 т. [ред. М.Рыльский и др.] / А.Мицкевич. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 4. -С. 57-64.

    43. Мицкевич А. Из лекций о славянских литературах // Собрание сочинений : в 5 т. [ред. М.Рыльский и др.] / А.Мицкевич. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 4. - С. 125-440.

    44. Мицкевич А. Конрад Валленрод // Собрание сочинений : в 5 т. [ред. М.Рыльский и др.] / А.Мицкевич. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 1. - С. 381-437.

    45. Мицкевич А. О критиках и рецензентах варшавских // Собрание сочинений : в 5 т. [ред. М.Рыльский и др.] / А.Мицкевич. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 4.- С. 65-81.

    46. Мицкевич А. О поэзии романтической // Собрание сочинений : в 5 т. [ред. М.Рыльский и др.] / А.Мицкевич. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 4. -С. 23-40.

    47. Мицкевич А. Романтика // Собрание сочинений : в 5 т. [ред. М.Рыльский и др.] / А.Мицкевич. - М. : Гослитиздат, 1954. - Т. 1. - С. 257-259.

    48. Моруа А. Байрон / Андре Моруа - Минск : Полымя, 1990. - 414 с.

    Андре Моруа (фр. André Maurois, настоящее имя Эмиль Саломон Вильгельм Эрзог, Émile-Salomon-Wilhelm Herzog, 1885-1967), французский писатель и член Французской академии. Впоследствии псевдоним стал его официальным именем.

    49. Наливайко Д. Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба романтизму : Підручник / Д.Наливайко, К.Шахова. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2001. - 416 с.

    50. Неупокоева И. Общие черты европейского романтизма и своеобразие его национальных путей // Европейский романтизм : [сборник / отв. ред. И.Неупокоева, И.Шетер] / И.Неупокоева - М. : Наука, 1973. - С. 7-51.

    51. Ніколенко О.М. Романтизм у поезії. Г. Гейне, Дж. Г. Байрон, А. Міцкевич, Г. Лонгфелло: Посібник для вчителів / О. М. Ніколенко. - Х. : Веста, 2003. - 176 с.

    52. НПАОП 0.00-1.28-10. Правила охорони праці при експлуатації ЕОМ.

    53. НПАОП 0.00-4.12-05. Типове положення про навчання, інструктаж та перевірку знань працівників з питань охорони праці.

    54. НПАОП 0.00-4.21-04. Типове положення про службу охорони праці.

    55. Овсянников М. Ф. Эстетическая концепция Шеллинга и немецкий романтизм // Шеллинг Ф.В. Философия искусства / М.Ф.

    Немецкий романтизм (нем. Deutsche Romantik, англ. German romanticism) - термин, использовавшийся в странах Европы Нового времени, в которых говорят на немецком языке.
    Философия искусства - сегмент общей Философии культуры, особенность которого составляет эстетика, являющая основу и суть философии искусства.
    Овсянников. - М.: Мысль, 1966. - C.19-43.

    56. Радишевський Р. Великий пілігрим і пророк // Адам Міцкевич і Україна : [зб. наук. праць / КНУТШ; Ін-т літ. ім. Т.Г.Шевченка НАНУ; від. ред. Радишевський Р.] / Ростислав Радишевський. - К. : Бібліотека українця 1999. - С. 26-37.

    57. Радишевський Р. Юліуш Словацкий: Життя і творчість / Ростислав Радишевський. - К. : Дніпро, 1985. - 207 с.

    58. Реизов Б.Г. Из истории европейских литератур / Борис Георгиевич Реизов. - Л. : Изд-во ЛГУ, 1970. - 400с.

    59. Розанов М.Н. Эпоха Байрона // Очерк истории английской литературы XIX в. / М.Н. Розанов. - М. : Наука, 1922. - С. 52-56.

    60. Розанов М.Н. Байронизм // Литературная энциклопедия: Словарь литературных терминов: В 2-х т. / Под ред. Н. Бродского, А. Лаврецкого, Э. Лунина, В. Львова-Рогачевского, М. Розанова, В. Чешихина-Ветринского. - Т. 1. - М.; Л. : Изд-во Л. Д. Френкель, 1925. - 576 с. Режим доступу - http://feb-web.ru/feb/slt/abc/lt1/lt1-0831.htm

    61. Ромм А.С. Дж. Ноэл Гордон Байрон. 1788 - 1824. / А.С. Ромм. - Л. - М. : Искусство, 1961. - 139 с.

    62. Руденко Т.П. Особистість у художній творчості романтизму. Взаємозв'язок філософії та літератури // Вісник НТУУ “КПІ”. Філософія. Психологія. Педагогіка. - Випуск 3. - 2010. - С. 65-69.

    63. Скотт В. Собрание сочинений : В 20 т. / Вальтер Скотт. - М.

    Сэр Ва́льтер Скотт, (англ. Walter Scott, /ˈwɔːltə skɒt/, правильно Уолтер Скотт ; 15 августа 1771, Эдинбург - 21 сентября 1832, Эбботсфорд, похоронен в Драйборо) - всемирно известный шотландский писатель, поэт, историк, собиратель древностей, адвокат.
    : Молодь, 1967. - Т. 20. - 496 с.

    64. Словацкий Ю. Избранное / [сост. и предисл. Б.Стахеев]. - М. : Гослитиздат, 1984. - 227 с. - (Славянская библиотека).

    65. Словацкий Ю. Кордиан // Избранные сочинения : в 2 т. [Отв. ред. М.Рыльский] / Юлиуш Словацкий. - М. : Гослитиздат, 1960. - Т. 1. - С. 579-684.

    66. Словацкий Ю. Лилла Венеда // Избранные сочинения : в 2 т. [Отв. ред. М.Рыльский] / Юлиуш Словацкий. - М. : Гослитиздат, 1960. - Т. 1. - С. 267-380.

    67. Словацкий Ю. Несколько слов в ответ на статью господина З. К. о поэзии Юлиуша Словацкого // Избранные сочинения : в 2 т. [Отв. ред. М.Рыльский] / Юлиуш Словацкий. - М.: Гослитиздат, 1960. - Т. 2. -С. 167-175.

    68. Словацкий Ю. Предисловие к третьему тому “Поэзии” // Избранные сочинения : в 2 т. [Отв. ред. М.Рыльский] / Юлиуш Словацкий. - М. : Гослитиздат, 1960. - Т. 2. - С. 267-268.

    69. Словацкий Ю. Фантазий // Избранные сочинения : в 2 т. [Отв. ред. М.Рыльский] / Юлиуш Словацкий. - М. : Гослитиздат, 1960. - Т. 2. - С. 381-498.

    70. Словацкий Ю. Час раздумий // Избранные сочинения : в 2 т. [Отв. ред. М.Рыльский] / Юлиуш Словацкий. - М. : Гослитиздат, 1960. - Т. 1.

    71. Словацький Ю. Беньовський : (Крим. пригоди). Фрагм. Поеми [ред. О.Пахльовський] / Юліуш Словацький. - Сімферополь : Таврія, 1984. - 159 с.

    72. Словацький Ю. Марія Стюарт. Істор. драма на 5 дій [пер. з пол. М.Зісман / ред. М.Рильський] / Юліуш Словацький. - К. : Мистецтво, 1947. - 149 c. - (Бібліотека слов'янської драматургії)

    73. Словацький Ю. Срібний міф України: Поезії. Поеми. Драми. / [упоряд. Р.Лубківський] / Юліуш Словацький. - Львів : Світ, 2005. - 304 с.

    74. Татаркевич В. Історія філософії : в 3 т. / [наук. ред. В.Петрушенко]. - Т. 2 : Філософія Нового Часу до 1830 року / пер. з пол. Я.Саноцький, О.Гірний. - Львів : Свічадо, 1999. - 352 с.

    75. Татаркевич В. Історія філософії : в 3 т. / [наук. ред. В.Петрушенко]. - Т. 3 : Філософія ХІХ століття і новітня / пер. з пол. О.Гірний. - Львів: Свічадо, 1999. - 568 с.

    76. Треугутт С. Юлиуш Словацкий - поэт-романтик / Стефан Треугутт. - Варшава : Полонія, 1959. - 137 с.

    77. Урнов Д.М. Байрон / Дмитрий Михайлович Урнов // История всемирной литератури : В 9 т. - М. : Наука, 1989. - Т.6. - С. 100-106.

    78. Франко І. Нове видання творів Словацького // Зібрання творів у 50 т. / Ред. кол. Є.Кирилюк та ін. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1980. - Т.

    Науко́ва ду́мка (рус. Научная мысль), а ныне «Научно-производственное предприятие Издательство „Наукова думка“ НАН Украины» - советское и украинское издательство научной литературы, расположенное в Киеве.
    - Літературно-критичні праці (1893 - 1895). - С. 113-115.

    79. Франко І. Словацький та його твори // Зібрання творів у 50 т. / Ред. кол. Є.Кирилюк та ін. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1980. - Т. 29. - Літературно-критичні праці (1893 - 1895). - С. 425-433.

    80. Франко І. Адам Міцкевич // Зібрання творів у 50 т. / Ред. кол. Є.Кирилюк та ін. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1976. - Т. 39. - Літературно-критичні праці (1911 - 1914). - С. 256-257.

    81. Франко І. Сучасні польські поети // Зібрання творів : у 50 т. / Ред. кол. Є.Кирилюк та ін. / Іван Франко. - К. : Наукова думка, 1981. - Т. 31. - Літературно-критичні праці (1897 - 1899). - С. 385-412.

    82. Janion M. Romantyzm i jego media // Prace wybrane / w 5 t. [pod redakcja Maіgorzaty Czermiсskiej] / M.Janion. - Krakуw : Towarzystwo Autorуw i Wydawcуw Prac Naukowych, 2001. - T. 4. - 736 s.

    83. Markiewicz H. Rodowуd i losy mitu trzech wieszczуw / H.Markiewicz // Њwiadomoњж literatury. Rozprawy i szkice. - Krakуw : Paсstwowy Instytut Wydawniczy, 1985. - S. 180-224.